— Хто? — перепитав Насін і подивився на столик у кутку, як кіт на мишу. — Сії особи мають сміливість чи, точніше кажучи, нахабство величати себе поетами. Най-блискучіше поетичне сузір’я… чи суцвіття, або ще якесь чортовиння!
— Чим це вони вам так допекли? — здивовано поглянув я на графа.
— Чим? — він в’їдливо посміхнувся. — А тим, що людей мого покоління вони з пантелику не зіб’ють, але молоді, вибачте, задурюють голову, засмічують душу своїм віршеподібним лайном… Так звана нова поетична хвиля! Нова!..
Я мимоволі посміхнувся — граф був гострий на язик.
— Нове, на жаль, часто сприймається в штики. Чи не дуже суворо ви ставитесь до них?
— Молодий чоловіче, — жовчно озвався граф, — маю надію, що ви, по-перше, не встигли ознайомитися з опусами цих: віршомазів, а по-друге, володієте хоча б елементарним поетичним смаком. Інакше я буду говорити з вами про погоду на Новій Гвінеї, про літаючі тарілки, про ціни на оливкову олію, про що завгодно — тільки не про поезію.
Насін раптом відкинувся на стільці, заплющив очі і наспівно прочитав, відверто пародіюючи чиюсь манеру декламування:
Він сардонічно зареготав.
— І це вони сміють називати поезією! Шкода, немає в мене таланту пародиста — я б їм “задер спідницю”… Штани б спустив! Або, наприклад, отаке: “Душа водо-спадово стала на дибки…” Ну, як? Перл на перлі сидить і перлом поганяє.
— Але, можливо…
Насін презирливо пирхнув, не даючи мені й слова сказати.
— Ви хочете з ними познайомитися? Вони приймуть вас як найдорожчого друга. О! Вони вміють розпускати павлинячі хвости перед безталанними невігласами з добряче напханими гаманцями! Але не раджу, молодий чоловіче, не раджу. Я вам і без того можу повністю охарактеризувати кожного з оцих… “в’язнів парнасу”. Отой, блондин, — їхній ідейний вождь. Екзальтований психопат, що уявив себе “творцем від натхнення”… У нього вражаючий псевдонім — Владислав Зорепад. А справжнє його прізвище… — він скривився, — Хрюкін. Навіть дуже підводить… Праворуч від нього сидить Федя Чухновський. Сюрреаліст! Зовнішність має гарненьку і в очах немовби навіть трохи розум проглядає… Насправді ж тупий і байдужий, як жуйна тварина. За ним якийсь пігмейчик, ледве з-за столу видно. Новенький… І навряд чи його поезія вища за його зріст. Далі.. О, далі дуже колоритна постать! Поет інтелектуального, так би мовити, напряму — Гоша Побєдоносцев! Не знаю, про який інтелект у його творіннях можна говорити, якщо в його мозку не більш як три звивини! Він пише про все разом і ні про що конкретно. Ось, наприклад: “Іржаві цвяхи сумнівів молотом розуму я в своє серце вбиваю. Кров’ю зранених істин, розмірено витікаючою, серце своє поливаю…”
— Важкувато, звичайно, але якась думка є. Даремно ви так, по-моєму.
— Даремно? Тоді ви ніякого біса, вибачте, не тямите в поезії! Зрозумійте ж найпростішу істину: справжня поезія не може бути важкуватого, як ви зволили висловитися, або ще якоюсь… Вона або поезія, або ні. Середини не існує. І гріш ціна тим віршам, де є думка, але немає поезії. Нехай цей автор ліпше пише трактати на зразок: “До питання про аддитивність морфологічних структур як функції певних узагальнених реалій”. Блискуче! Незламний хребет псевдонаукової тупості! Але, вибачайте, я трохи відхилився… Далі, в самому кутку, у п’янкій задумі перебуває Шурко Пищалкін. Цей хоч технікою віршування трохи володіє, рядки вискакують з нього, як з рогу достатку. І все гладенько, прилизано… От тільки слухати його вірші небезпечно для здоров’я: починаєш так позіхати, що можна щелепу вивернути. Критик Зозулін назвав його поезію “повітряною”. Не знаю, як там щодо повітря, а вакууму — хоч відбавляй.
— Невже серед них немає жодного хорошого поета?
— Ха! Поета!.. Шукати талант серед цього кубла п’яниць і графоманів так само безглуздо, як діамант у солдатському сортирі.
Я відчув, якщо послухаю графа ще трохи, то його словесний вир захльосне мене, закрутить і затягне у болотяну каламуть…
— Вибачте, графе, — сказав я, підводячись. — Може, ви й маєте рацію, а може, й ні. Але я звик довіряти лише власним оцінкам. Прощавайте!
Насін провів мене напівпрезирливою, напівпоблажливою посмішкою, але очі дивилися тоскно й розчаровано, як у пса, у котрого з-під носа поцупили ласу кістку…
Не вагаючись, я покликав офіціантку, тицьнув їй кілька кредиток і звелів принести на стіл до поетів горілки. Таця, заставлена пляшками, викликала там надзвичайне пожвавлення.
— Я взяв на себе сміливість запропонувати вам оцей скромний почастунок, — повідомив я, підходячи до столу.
— Благодійник! — прохрипів огрядний червононосий “в’язень парнасу”, як охрестив його граф Насін. — Як це вчасно!
— Стасе! — з докором похитав головою блондин з блискучими блакитними очима — “ідейний вождь”. — Не роби культу з плотських радощів. Наш незнайомий друг може неправильно витлумачити твої високі устремління. Ви розумієте, — звертався він уже до мене, — Станіслав Грузицький інколи поводить себе вельми екстравагантно л точки зору примітивного обивателя… Тонка поетична натура! Чи не правда, Стасе?
“Тонка поетична натура” голосно гикнула, не зводячи очей з таці.
— Сідайте до нас, дорогий незнайомий друже, — продовжив блондин, — подаруйте нам цю радість! Ви навіть не уявляєте, яке важливе і цінне для нас спілкування з простими людьми.
— Дякую! Але звідки ви можете знати, що спілкування зі мною виявиться для вас цінним?
— О! Це одразу видно! — з запалом вигукнув він. — У ваших очах щедрий і безкорисливий розум… Скажіть, ви ніколи не пробували писати вірші?
— Ні, ніколи.
— Шкода. Значить, у вас мусить бути якийсь інший талант.
— За п’ятдесят кроків у карту не схиблю, — посміхнувся я.
— О! Літературні герої називали значно скромніші відстані…
— У літературних героїв зброя була гірша. Але вона вдосконалюється набагато швидше, ніж людська душа. На жаль.
— Так-так, правду кажете… Значить, ви військовий?
— Я Мандрівник. Хоча з певного часу можна сказати й так: мандрівний воїн. Або — войовничий мандрівник. Як вам буде більше до вподоби.
— З ким же ви воюєте?
— Може, колись розповім при нагоді.
— Якщо вважатимете за потрібне… Я пропоную тост за нашого нового друга! — блондин обвів поглядом застільну поетичну братію. Його підтримали. Він посадив мене поруч із собою і наповнив мою чарку.
— Рекомендую вам моїх побратимів по перу і сердечних друзів… Станіслав Грузицький, свого роду унікум: талановитий поет і чудовий хірург; Георгій Победоносцев, настільки ж могутній у справах поетичних, як його міфічний тезко — у ратних; Федоріан Чухновський — красивий, як Дон-Жуан, і талановитий, як автор цього твору; Олександр Ппщалкін, поет милістю божою — писати для нього так само природно, як для нас — дихати; нарешті, зовсім юний Володя Грозовий, який щойно ступив на тернисту стезю до парнасу, але вже подає великі надії… Ну, і Владислав Зорепад, ваш покірний слуга.
— Дуже приємно… Але, скажіть, Владиславе, вам знайомий граф Насін?
Обличчя Зорепада перекосплося, наче від зубного болю.
— Знайомий… Але він такий же граф, як і ми з вами.
— Хто ж він насправді?
— Як це “хто”? Літературний критик. Граф Насін — його псевдонім. Ви вже мали щастя з ним познайомитися?
— Так. Жовчний пан.
— Ще б пак!.. Критичні статті він пише під час загострення хронічного геморою. Вам ще пощастило — зараз у нього період ремісії. Що він вам наплів?
— Поганив сучасних поетів, не дуже зважаючи на культуру мовлення.
— О, на це віті мастак!
— Насін — дурень, — втрутився Грузицький, — одоробло патентоване. І…
— Стасе, не вподобляйся до пана графа, тим більше, що в мистецтві лихослів’я йому немає рівних. — Зорепад повернувся до мене і розвів руками. — Бачте, в молодості Насін намагався прославитися на поетичній ниві. Він регулярно надсилав товстелезні папки своїх творінь до редакцій найрізноманітніших журналів і збірників і настільки ж регулярно отримував їх назад із ввічливою, але категоричного відмовою. Так тривало, доки головний редактор альманаху “Поезія світу” Андрій Світозоров не порекомендував йому відправити свої вірші до збірника “Творчість душевнохворих”, — мовляв, там можуть надрукувати… Розпалений цим до найвищого градуса шаленства, Насін публічно обізвав Світозорова такими словами, які мені навіть повторити соромно, і пішов у критики.