— В-вип’ємо за критиків! — загорлав Пищалкін, ледве вергаючи язиком та намагаючись підвестися.
— Шурко! — застережно сказав Зорепад.
— Що — Шурко? Так, я — Шурко! П-проміж іншим, уже тридцять п’ять років Шурко. Олександр Пищалкін. П-поет, п-проміж іншим. І плював я верблюдом на всіх критиків! Але зараз хо-хочу випити за них! Бо вони б-ба-гато в чому п-праві! Ми — не поети, ми — розплоджувачі р-р-римованого гнилля!
— Отак ложка дьогтю псує бочку меду, — виразно промовив Побєдоносцев.
Пищалкін зиркнув на нього і криво посміхнувся.
— А ви н-ніколи не зад-думувалися, д-дорогенький Го-гошенько, як незатишно почуває себе ложка дьогтю в бочці з медом? Так от: препаскудно! І я з гідністю покидаю ва-вашу бочку… Тьху!
— Що за муха його вкусила? — здивувався Зорепад, стурбовано дивлячись услід Пищалкіну, який віддалявся, виписуючи ногами чудернацькі фігури. — На жаль, поведінка поета не піддається передбаченню, — він, глибокодумно посміхаючись, повернувся до мене. Я зробив вигляд, що все, мовляв, розумію.
— Музику! — вигукнув Зорепад, ляснувши в долоні. — Будемо веселитися.
Вже знайомі райдужні переливи закружляли по залу в такт музичним акордам, і одразу тоскно защеміло серце… Скільки часу минуло з тих пір, як ми сиділи тут з Ізольдою, тримаючись за руки, закохані й щасливі?.. Кілька днів? Вічність?
— Будемо веселитися, — сказав я, — будемо веселитися, нехай йому біс!
21
…Коли я прокинувся, вже був ранок. Краще б він ніколи не наставав. Здавалося, що замість крові у судинах мозку циркулює розплавлений метал, голова розривається, нудота хвилями підкочується до горла, світло ріже очі, болісно сягаючи глибин мозку… Я лежав на канапі у незнайомій кімнаті, обклеєній шпалерами з фривольними картинками. Поряд, на піддоні, мальовничо порозлягалися мої нові друзі. Складений майже навпіл, лежав Зорепад, його обличчя було накрите капелюхом. І слава богу: бо коли я поглянув на обличчя інших, мені стало зовсім погано. В кутку, вільно порозкидавши руки й ноги, розмістився Гоша Побєдоносцев. Поряд обнімав поламаний стілець Грузицький. Чухновського я довго не міг відшукати, аж поки я нарешті не побачив його ноги, які стирчали з-під канапи: Федоріан вирішив спочивати там.
Ледве тримаючись на ногах, я почвалав до кухні. Там сидів Грозовий з сумним блідим обличчям.
— Води… — простогнав я. — Де тут вода?
— Вода вам не допоможе, — зітхнув Володя, — пива б вам… Одненьку пляшечку я приховав. Але Владислав…
Він поглянув на мене багатостраждальними очима і, не кажучи більше ні слова, пішов до холодильника.
— Пийте… А для Владка я ще принесу. Та й для інших також. Вкрай необхідно зранку… — Він затнувся, соромливо посміхаючись.
Я ледве відірвався від пляшки з божественно пінистою рідиною.
— Так-так. Звичайно ж, збігайте! — і знову припав до пляшки.
Грозовий захихотів:
— Федя каже, що розповіді про амброзію — брехня, і що великі боги Еллади зранку пили пиво.
Він побіг, стискуючи в руці кредитку, а я повернувся до кімнати. Виявилося, що в результаті вчорашнього веселого вечора ми опинилися на холостяцькій квартирі Федоріана Чухновського, де благополучно провалилися у нірвану.
Майстри римованого слова помалу поверталися з небуття. Зорепад ворухнувся і кілька разів провів рукою в повітрі над головою. З третьої чи четвертої спроби він попав по капелюхові і змахнув його з обличчя. Побачивши мене, він дурнувато посміхнувся і почав щось шукати очима.
— Пиво зараз буде, — відповів я.
— Петраєш… — просипів Владислав, намагаючись прибрати більш зручну позу.
Заворушився Грузицький. Побєдоносцев, не змінюючи позиції, обережно обмацав голову.
Грузицькому нарешті вдалося розліпити повіки, і він з огидою подивився на стілець, який так ніжно обіймав уві сні.
— Боже мій, що я скажу Аді… — картав себе він, і розпухле обличчя болісно скривилося.
— Пора б уже їй звикнути, — Зорепад сів на канапу, масуючи скроні. — Бути дружиною поета — жертва, але почесна.
— А вона плюс на поезію й на жертви… Я їй потрібен не для того, щоб читати вірші, а…
— Мені здається, що я можу здогадатися, — посміхнувся Владислав.
— Та ну вас… — відмахнувся Грузицький. — Пиво є?
До кімнати ввалився захеканий Грозовий, несучи попереду себе ящик із пивом. Обличчя Грузицького роз-тяглося у блаженній посмішці.
— Наса лялецька плийшла і пивиська плинесла, — розчулено просюсюкав Гоша Побєдоносцев, розплющивши одне око. З-під канапи, крекчучи, виповз Федоріан Чухновський, весь у павутинні й тирсі.
— Господи, коли вже це скінчиться? — промимрив він, з тугою розглядаючи себе у дзеркалі. — Я знову опинився під канапою…
— Хазяїн — пан, — сказав Зорепад, вправно відкорковуючи пляшку з пивом. — Мабуть, тобі здалося, що там більше комфорту.
— Ми зробили вчора тривіальну помилку, — після недовгої паузи продовжив він, відставивши вбік порожню пляшку. — Не варто було змішувати стільки всякої всячини.
— Цілком тебе підтримую, Владику, і пропоную сьогодні не опоганювати наші благородні шлунки неблагородними рідинами, — заявив Победоносцев. — Будемо вживати найблагородніший трунок, — чистий спирт! Я їду до лікарні…
— Але ж ні, — перебив Зорепад, — минулого тижня ти вже їздив туди… Так мало того, що повернувся на третій день, а ще й довелося тебе протягом цілої доби пивом відпоювати…
— Та вже нехай, — помітно посмутнів Гоша. — А може, ти щось запропонуєш?
— Не підганяй коней… Спочатку звільнимо тару — свято діло зробимо. А там, диви, й світлі думки відвідають наші затуманені голови…
— У мене визріла чудова ідея, — пожвавився Грузицький, вижлуктивши третю пляшку, — ходімо до мене в гості!
— А твоя Ада? — обережно поцікавився Чухновський, із сумнівом дивлячись на Стаса.
— Хо! — Грузицький напиндючився. — Поки що я хазяїн у своїй хаті! Тим більше що ввійдемо ми через чорний хід і тихенько проберемося до мого кабінету… Ада туди майже не заходить.
— Це інша справа. Отже, збираймося! — рішуче проголосив Зорепад.
…Станіслав Грузицький мешкав у невеликому особняку неподалік від “Континенталю”. Коли ми навшпиньки пробралися до його кабінету і розмістилися за широким столом, де медичні монографії лежали впереміж зі збірками віршів та книжками з теорії літератури, він змовницьки підморгнув і поліз до книжкової шафи. Покопирсавшись там з півхвилини, з тріумфальним виглядом витяг з-поза книжок три пляшки з зеленими етикетками.
Чухновський потер руки, Побєдоносцев пожадливо облизався, Зорепад цмакнув язиком, і лише юного Володимира пересмикнуло. Що ж до мене, то від думки про те, що доведеться це випити, мене кидало в жах.
Раптом відчинилися двері і увійшла висока, ставна жінка років тридцяти в строкатому халаті до самої підлоги. Очі її хижо палали.
— Еге ж… — сказала вона у зловісно низькому тоні, — з’явився!
Очі Грузицького розгублено забігали.
— Адонько… Дорогенька… Розумієш, так сталося…
— Знову за своє?
— Так… тобто ні… розумієш, друзів вирішив пригостити… а сам — ні-ні, ані краплиночки…
Кілька секунд вона мовчки обпалювала його нищівним поглядом.
— Добре. Нехай твої друзі п’ють. Але не тут, хтозна по-якому… без закуски, з однієї склянки… Фе! Запрошуй своїх друзів до вітальні, я подам буженини, заливного осетра… Гостей я приймати вмію. Але тобі — зась!.. Розумієш, Владиславе, — вона звернулася до Зорепада, якого, очевидно, знала, — при вживанні оцього, — вона кивнула на стіл, — у мого чоловіка починаються приступи склерозу… Він геть забуває, що в цьому домі у нього є дружина.