— Ну що ти, дорогенька?.. — нерішуче запротестував Грузицький, з покірливою відданістю поїдаючи її поглядом, і водночас з блискавичною спритністю професійного ілюзіоніста поцупивши зі столу пляшку, яка миттю щезла в кишені його просторих штанів.
— Сьогодні я не візьму й краплі в рот! — урочисто оголосив він, помітно повеселівши. — Отже, друзі мої, йдіть до столу! На вас, на щастя, заборона моєї дружини не поширюється. Йдіть, а я за хвилю приєднаюся до вас, наповнивши свого келиха — на жаль! — лимонадом.
— Ти куди зібрався? — запитала Ада, з підозрою придивляючись на нього.
— Я йду мити руки! — проголосив Грузицький таким тоном, неначе клявся на Біблії.
Його не було хвилин з п’ять.
— Скільки можна мити руки! — занепокоєно вигукнула Ада, намірюючись рушити слідом за чоловіком до ванної.
— Дорога Адо, — проникливо заговорив Зорепад, з занепокоєнням поглядаючи на двері, — твій чоловік — хірург! Перед операцією він миє руки значно довше.
— “Перед операцією”… — передражнила Ада. — Та він забув, коли востаннє робив більш-менш серйозну операцію! У нього почався тремор! Скоро вій не зможе вирізати звичайний апендикс! Я під страхом смерті не лягла б до нього на операційний стіл!
— І дарма, — втрутився в розмову Грузицький, з’явившись у дверях. Він був червоний, як варений рак, і дурнувато посміхався.
— Тремор — дрібниця! — Язик у нього вже злегка заплітався. — Повір, дорога, коли б мені довелося оперувати тебе, моя рука не здригнулася б!
Ада гнівно сплеснула руками.
— Встиг! Встиг, мерзотнику! Алкоголік клятий! Нализався! Потім знову будеш варнякати, що втомився, голова болить, що в тебе натхнення і ти пишеш свої нікчемні вірші?! Писако!.. Ах ти ж!..
— Нам треба зникнути, — прошепотів Зорепад.
— І нехай твої друзі знають, хто ти є! — горлала Ада, розчервоніла від люті.
Ми прожогом вискочили з дому, прислухавшись до мудрої поради Зорепада.
Вже за порогом нас наздогнав дзвін розбитого посуду.
— Ех, сімейне життя не для поета, — філософськи відзначив Владислав, коли ми уп’ятьох рухались уздовж автостради у напрямку “Континенталю”.
— Ну й діла! — я ошелешено похитав головою. — Цікаво, чим це скінчиться?! Бідолашний Станіслав!
— Нічого страшного, — тоном знавця ствердив Владислав. — Зараз поб’є в нього на голові з десяток тарілок, і годі. Голівонька у Стася натренована, витримає…
— Пантера! — захоплено вигукнув Чухновський. — Левиця! Не був би Стас моїм другом… Ти помітив, Владе, як вона на мене глипала? Оце жінка!
— Даю голову на відсіч, ти втік би від неї через тиждень,— хмикнув Владислав.— Або вдавився б. Стас — герой, йому пам’ятник треба поставити. За кожен прожитий з нею тиждень — пам’ятник…
Гоша Побєдоносцев розреготався.
— Оце здорово! Оригінальний спосіб сягнути у безсмертя! Як не через вірші, то через сімейне життя.
— Пам’ятник — це ще не безсмертя, — зазначив Грозовий, який досі мовчав.
— Кумекаєш, — Зорепад схвально поглянув на юнака.
Запала мовчанка. Тьмяне сонце висіло у пропиленому небі, було безвітряно й задушливо. Понад сірим розпливчастим обрієм тремтливо струменіли висхідні потоки розігрітого повітря, розмиваючи і спотворюючи перспективу.
— Що будемо робити, лицарі пера? — запитав Зорепад, дивлячись удалину.
— Одвічне питання, — озвався Побєдоносцев, — були б гроші…
— З грошима навіть дурень знайде, що робити, — промовив Владислав насмішкувато.
— Мені повинен надійти гонорар, — несміливо нагадав Чухновський.
— Невже? — пожвавився Владислав.
— Зачекайте, — сказав я, — гроші в мене є. Я, власне, не дуже тямлю у фінансових справах, але вважаю, що нам вистачить.
Пачка кредиток, хоча й помітно потоншала, але справила враження на моїх нових друзів.
— Але ж нам незручно… — нерішуче промимрив Зорепад. На якусь мить з калейдоскопа мінливих масок, які він змінював з дивовижною легкістю, прозирнуло обличчя делікатної, вразливої людини. Чи була це чергова маска, чи мені вдалося зазирнути в душу Владика Хрюкіна?
— Незручно позіхати в наморднику, — не дуже гречно відповів я.
— Ми постараємося не залишитися в боргу, — так само серйозно сказав Владислав.
— Я напишу про тебе поему, — гордовито пообіцяв Побєдоносцев, — і назву її… — але затнувся під злим поглядом Зорепада.
— Гошо, — промовив він, — знаєш, я б з тобою у розвідку не пішов. І не тому, що ти боягуз — ні, ти хлопець сміливий. А тому, що ти дурень. — Побєдоносцев почервонів, як буряк. — У тебе геть відсутнє випереджуюче мислення і здатність розпізнавати істинні цінності людини… Мене надзвичайно дивує, що тобі іноді вдаються по-справжньому розумні й тонкі речі. Шкода, що ти досі не зрозумів, що наш друг Мандрівник, як він любить себе називати, — не міщух з канарками і не бродячий гаманець, або — “карась” у просторіччі…
— Не треба, Владиславе, — зупинив я його, — я й сам не знаю до пуття, хто я такий і яка мета мого існування.
— Один мудрець сказав: “Дурень, який усвідомлює, що він дурень, — уже не дурень”. Нерозумний ніколи не запитає самого себе, навіщо він коптить небо…
— А справді — навіщо? Хто може відповісти на це питання? — вставив своє слово Чухновський, у задумі похитуючи головою.
— На одвічні питання відповідають не словами, Федю. Життям відповідають на них, і серцем… Ти ж сам писав про це. Та й ти, Гошо, — Владислав поглянув на Побєдоносцева, — пригадую, писав: “Пульс часів в моїм серці б’ється…”
— Воно-то так… Але як задумаєшся інколи… — Побєдоносцев зіщулився.
— А ти не інколи, ти частіше задумуйся. Тобі це на користь, — скупо посміхнувся Зорепад. — А написав ти добре… правильно написав. Адже митець у широкому розумінні — лікар суспільства, епохи. Нехай не лікар-практик, але принаймні діагност. Тому він повинен постійно тримати руку на пульсі часу і серце своє залишати відкритим для всіх болей і хвороб людства.
Усі замовкли, думаючи кожен про своє. Якось непомітно ми з Владиславом відстали від Чухновського, Побєдоносцева і Грозового.
— Прочитай мені що-небудь, Владиславе, — попросив я, — розворуши уяву.
— Ви дивуєте мене все більше й більше, — замислено відповів Зорепад, дивлячись на мене якось відсторонено. — У вас відчуваєтсья внутрішній потенціал… надмірної величини. Навіть не знаю, що вам прочитати…
— Найостанніше, що тільки-но з-під пера…
Він посміхнувся і заперечно хитнув головою.
— Навряд чи вам сподобається. Це дуже далеко від традиційного віршування в риму… Верлібр. До того ж досить невиразна вийшла річ.
— Все одно прочитайте.
Зорепад зупинився, склав руки на грудях і, напівзаплющивши очі, почав декламувати:
— Ненавиджу смерть, — проказав я. — Смерть — це щось протиприродне.
— Я ж попереджав, що вам не сподобається.
— Та ні… не в цьому справа… — я замовк, підшукуючи слова.
— Друзі мої! А ось і я! — голосні вигуки сполошили хід моїх думок. Нас наздоганяв не хто інший, як Станіслав Грузицький власною персоною.
— Ти ба! Знайомі все обличчя! Накивав п’ятами?
— Та накивав, нехай йому грець… Повернув подружній борг і втік.
— Весь повернув?
— Подружній борг — дуже дивний борг, Владку… Чим більше його віддаєш, тим більше залишаєшся винен. Особливо моїй Аді!.. Від шаленого кохання вона розбила купу тарілок об мою покірну голову, яку, як відомо, і меч не січе…
— Як не кажи, а тобі легше. Ти хоч досить вдало сходив “помити руки”.