— Справа в тому, Іване Васильовичу, що номер усіх автомашин, які виїжджають за місто проти ночі, фіксуються на контрольному пункті працівниками державтоінспекції. І в книзі реєстрації залишився відповідний запис.
Деякий час Поцілуйко зосереджено розглядав свою цигарку.
— Так, їздив. Але Петра зі мною не було!
— Так, півшляху до правди ми вже подолали, — сказав я. — А хто був?
— Не знаю. Якийсь чоловік. Попросив підвезти. Зрештою, я маю на це право! — Він почав нервувати. Це добре.
— Та ви не хвилюйтеся, звісно, маєте, — погодився я. — А куди й навіщо ви їздили так пізно?
— Ну, знаєте! — обурився Поцілуйко. — За яким правом ви влаштовуєте мені допит? Я відмовляюся відповідати!
— Як собі хочете. — Я підвівся, підійшов до металевої кришки. — А це що у вас?
— Кришка, хіба не бачите.
— Це я бачу. А під нею? — Я нахилився й підняв кришку. Східці драбини танули в темряві.
— Яке ви маєте право? — аж підскочив Поцілуйко. Я й не підозрював у ньому такого темпераменту. — Що ви собі дозволяєте?
— А хіба що? — вдав я здивування. — Чи, може, там у вас золото?
— Це вас не обходить! — Поцілуйко підскочив до мене з таким виглядом, ніби збирався вдарити.— Ненавиджу нахаб! Забирайтеся звідси!
— Лише після того, як огляну вашу скарбницю, — незворушно сказав я і почав спускатися в підвал. Поцілуйко підійшов ще ближче. Невже й справді вдарить? Аби не по голові. Я стрибнув униз, тепер голові вже нічого не загрожувало. Очі трохи призвичаїлися до темряви і в кутку я помітив каструлю. Звичайнісінька каструля. Алюмінієва. Закіптявлена. Вона стояла на старенькому примусі. Що можна варити у цьому сирому підземеллі? Авжеж не борщ.
Не встиг я дійти цього висновку, як над моєю головою з брязкотом зачинилася металева кришка…
В кутку щось зашаруділо. Пацюк? Цілком імовірно. Приємне сусідство. Розплющив очі, але світліше не стало. Цікаво, котра година? Годинник справно цокав, але користі від нього… Якщо взяти до уваги, що живіт добряче підвело, минуло годин шість. Може, вісім. Чи десять… У темряві час стає гумовим. Шкода, не прихопив сірників. Якби знаття, то прихопив би і ліхтарика. А найліпше, не був би дурнем і не ліз у цю пастку. Бачив же, що довів людину до ручки, так ні, вирішив довести до кінця психологічний експеримент. От і маєш. Притулився плечем до стіни. Щось муляє. А, вимикач… Я клацнув ним, та через мить зрозумів, що всю мережу можна вимкнути й десь нагорі. Лишаючи мене в товаристві пацюків, Поцілуйко зворушливо подбав, аби я не почувався самотнім. На що він розраховує? Може, таким чином вирішив виграти час і втекти? Безглуздя.
А майор таки мав рацію. Ось із ким Коренєв розмовляв по телефону того вечора! Напевно, Поцілуйко, занепокоєний наміром Коренєва вивести його на чисту воду, спробував ще раз домовитися з ним. А коли переконався, що марно старається, зважився на крайність. Як усе чітко вибудовується! Восьмого Коренєв на дні народження сина Поцілуйка висуває вимогу і загрожує викриттям, якщо Поцілуйко відмовиться виконати її; дев’ятого Поцілуйко зустрічається з Коренєвим і востаннє намагається домовитись; одинадцятого Коренєв зникає; під час нашої першої зустрічі Поцілуйко говорить мені, що не підтримує з Коренєвим стосунків, та, зрозумівши, що я натрапив на слід, вирішує позбутися мене примітивним шляхом — зачинивши в льоху.
Отак я розмірковував, тамуючи голод і відбиваючи атаки пацюків, аж поки не почув спочатку невиразний, а потім чимдуж гучніший гуркіт двигуна. Я відрізнив би цей звук з-поміж усіх: так міг гуркотіти лише дбайливо доглянутий старшиною Скачком двигун нашого райвідділівського уазика!
Через кілька хвилин мене видобули з моєї в’язниці. Надворі був день, і це мене здивувало: за моїми підрахунками, мала бути ніч. Виявилось, я просидів у погребі майже дві доби. Тому не дивно, що бутерброд, запропонований Скачком, я проковтнув в одну мить. Поки я з насолодою жував другий, лейтенант Чигринов розшукав двох понятих і в їх присутності склав відповідного документа про виявлення сировини і знаряддя для виготовлення наркотика.
Мене засмутила відсутність Іваненка. Міг би й приїхати. Друг називається.
— Кожухар доручив йому термінове завдання, — пояснив Чигринов.
— А де Поцілуйко?
— Зник. — Розуміючи, як палко я бажаю чимскоріше знову зустрітися зі своїм тюремником, Чигринов заспокоїв мене: — Облиш, нікуди він не подінеться.
— А як ви здогадалися, що я тут?
— Чому “здогадалися”? Адже ми знали, до кого ти пішов. Коли тебе не дочекалися ні наступного дня, ні через день, Кожухар послав мене до Поцілуйка. Його дружина сказала, що ти поїхав у гараж, а через кілька годин повернувся чоловік. Він був збуджений, метушливо склав у портфель деякі речі, сів у машину і, за його словами, поїхав за місто до родичів, хоча перед поїздкою випив трохи горілки. Дружина запевняє, що чоловік ніколи не сідав за кермо напідпитку, і саме те, що цього разу він знехтував своїм правилом, навело її на думку про якусь надзвичайну пригоду. Поцілуйко сказав лише, що справа термінова і він усе їй пояснить, коли повернеться. Отож, зрозумівши, що твоя справа кепська, я попросив у дружини ключ від гаража — і сюди.
Остаточно з’їхав з глузду цей Поцілуйко. Та біс із ним. Зате на мене чекало куди приємніше побачення з начальником, за яким я, треба зізнатися, навіть трохи скучив: у короткочасному ув’язненні мені дуже не вистачало його невичерпного оптимізму.
— А ти хотів їхати до Талліна, — зустрів мене посмішкою майор. Приємно відзначити, що я таки добряче його вивчив, адже першу його фразу я вже знав заздалегідь. — Залишилося затримати Поцілуйка, і нарешті зможеш зайнятися крадіжкою з гастроному.
І отак завжди: вже зроблене здається до архіву, колишні заслуги меркнуть, а попереду — нові клопоти, нове розслідування, в якому ти ще не встиг відзначитись, отже, й хвалити тебе нема за що. Зараз він скаже…
— Працювати треба, іншого виходу в нас немає!
Ось, будь ласка. Це замість похвали. Щось на зразок крапки наприкінці розмови. Я підвівся, й тільки встиг вимовити належну в таких випадках фразу: “Дозвольте йти?”, як двері розчинилися й до кабінету влетів збуджений Іваненко.
— Лист! — вигукнув він, навіть не привітавшись зі мною. — Він знайшовся! — Іваненко підняв руку з конвертом.
— Який лист? Хто знайшовся? — невдоволено втупився в нього майор. — Ну ніякої тобі субординації. Кажи толком.
— Та Коренєв же! Знайшовся! — радісно сповістив Іваненко з таким виглядом, ніби щойно відшукав улюбленого родича.— Листа дружині надіслав!
— Звідки? — Я опустився на стілець. Оце сюрприз…
— З Талліна. Ось! — величним жестом дослідника, що здійснив геніальне відкриття, Іваненко простягнув листа майору. Шеф не зміг приховати своєї розгубленості.
Я нахилився над столом. Справді, на конверті стояв штемпель таллінської пошти й дата: 14 квітня. Адреса віддрукована на машинці. Конверт розпечатаний.
— Уже читав? — так само невдоволено запитав майор: цей сюрприз був йому явно не до душі. Ще б пак! Версія “купівля машини” тріщала по всіх швах.
— Але ж це не я розпечатав, а Коренєва, — відповів Іваненко.
— Я про лист.
— Але ж…
— Гаразд, помовч, — махнув рукою майор і витягнув з конверта вузеньку смужку паперу. Її відірвали поспіхом від газетного аркуша.
Власне, це був не лист, а записка з кількох фраз: “Не хвилюйся, скоро буду. Цілую, В.”
— І все? — розчаровано покрутив на всі боки смужку майор.
— Хіба мало? — здивувався Іваненко. — Він у Талліні — раз! Живий — два! Справу можна припиняти — три!
— Ну, ну… припиняти… — заперечив майор. — Зачекаємо ще.
— А чого тут чекати? — вигукнув я і знову сів. — Усе ясно, як удень.
— Не горлопань над вухом, — поморщився шеф, хоча нас розділяв письмовий стіл.
Я засовався на стільці від збудження. Так, він не бажає розлучатися зі своєю версією, це зрозуміло. Та доведеться. Коренєв у Талліні! Отже, мав рацію Ляховський; гайнув-таки до Рити.