— Це його почерк? — майор постукав пальцем по записці, звертаючись до Іваненка.
— Дружина каже, його. Вона може підтвердити — чекає в коридорі.
— Запроси.
Жінка ніби помолодшала. Від радості, мабуть. Значить, про Риту ще не знає. Важко буде Коренєву пояснити свою тижневу відсутність. Утім, у цю халепу встряв він сам, отож самому доведеться і викручуватися.
Майор галантно підвівся, докірливо глянувши при цьому на мене. Я погляд зрозумів і теж схопився з стільця, кивнув Коренєвій. Кожухар запропонував жінці крісло, повернувся на своє місце і, демонструючи бездоганні манери, зачекав, поки вона не сяде.
— Ганно Борисівно, це писав ваш чоловік? — показав їй записку майор.
— Так, так, безумовно! Боже, як я перехвилювалася за цей час, ви собі не уявляєте! — вона закліпала й нахилилася до сумочки за хустинкою.
— Заспокойтеся, Ганно Борисівно, — майор кинув на мене красномовний погляд.
Я подав Коренєвій склянку води, вона вмочила губи й поставила її на стіл.
— Я вам завдала стільки клопоту, — знічено всміхнулася жінка. — Даруйте…
— Ну що ви, це наш обов’язок.
— Ось, прийшла, щоб… словом, спасибі вам велике.
— Нема за що, — відповів майор. — І вам спасибі, що принесли листа.
Коренєва підвелась.
— Ну, я піду?
— Так, звичайно, — Кожухар теж підвівся. Знай наших!
— До побачення.
— На все добре, — майор провів її до дверей, знову повернувся до столу.
— Та-ак… Іваненко! Миттю дістань зразок почерку Коренєва і разом з листом — на експертизу.
Іваненко взяв записку й вийшов.
— У вас є сумніви? — запитав я. — Але ж Коренєва впізнала почерк чоловіка.
— Нічого, експертиза не завадить. Хоча справа, як я думаю, не в почерку.
— А в чому ж?
— У самому листі. І в конверті.
Я втупився у конверт, що лежав на столі перед майором. Нічого особливого. Звичайнісінький конверт.
— Второпав?
— Щось не дуже, — зізнався я.
Кожухар стримано зітхнув:
— Лист, чи точніше записка, написана від руки, а адреса віддрукована на машинці. Це перше. Друге: навіщо Коренєву знадобилося повідомляти дружині, що невдовзі повернеться, письмово, якщо простіше зателефонувати?
В нас повелося, що завжди я засипав майора запитаннями, тож зараз він був задоволений, що втер мені носа. Справді, його запитання не лише були слушні, але й самі напрошувалися.
Я поквапився відновити репутацію в очах начальства:
— Та й записка якась дивна: на клаптику паперу, ніби поспіхом написана. А адреса на конверті віддрукована на машинці… Такі записки залишають, коли відлучаються на дві-три години. Але не на тиждень.
У моєму мозку майнув якийсь здогад, якийсь невиразний спомин. Записка… Щось пов’язане з нею… А, чорт, забув!
— Так, так… — Майор замислено почухав мізинцем свою кошлату брову, скинув на мене очі: — Словом, збирайся. Поїдеш до Талліна.
…Опівночі поїзд зробив тривалу зупинку в Мінську. Я нарешті заснув. Здавалося, лише кілька хвилин минуло — і ось уже хтось несильно, але наполегливо смикає мене за ногу.
— Вставайте! — не одразу добувся до свідомості голос провідниці. — Приїхали!
Спросоння довго шукав у темряві туфлі, які, виявилося, стояли зовсім не там, де я їх залишив. Після кількох невдалих спроб узутися нарешті второпав, що це зовсім не мої, а сусіда знизу. Ще хвилину гарячково шукав навпомацки свої, найбільше побоюючись привласнити туфлі гладухи: в неї, видно по всьому, теж сорок другий.
До купе зазирнула провідниця: вона, мабуть, вирішила, що я знову заснув.
Швидко одягнувся, намагаючись нікого не розбудити. Але моя осторога виявилася зайвою: попутники спали міцно. Товстуха так похропувала, що мені залишалося лише позаздрити їй.
На перон вийшов похмурий і злий. Глянув на годинник: пів на четверту ночі, або ранку,— як завгодно. Вільнюс зустрів холодним пронизливим вітром. Весною тут і не пахло. Неспішно почвалав до невисокої похмурої будівлі, яка чимось нагадувала казарму чи то складське приміщення.
Поїзд на Таллін вирушав о десятій. До цього часу зі справами мені не впоратись. Уважно вивчив розклад. Найкраще — о двадцять третій нуль-нуль на Ригу, а звідти вже далі. Вісім годин у дорозі, може, цього разу відісплюсь.
Придбав квитка і до восьмої ранку куняв на лавочці в залі чекання. Незабаром довелося потіснитися, уступаючи місце жінці з двома карапузами, а потім і зовсім встати, зважаючи на наполегливе нагадування шлунка. Дві свіжі булочки і склянка гарячого чаю повернули мені життєрадісність.
Іллєнко мешкав у готелі “Литва”. Модерний прямокутник з алюмінію і скла височів у центрі міста. Чергова повідомила, що мешканець номера 215 ще не прокинувся. Попросив її передати Іллєнкові записку і спустився поверхом нижче в кафе. З чашкою кави прилаштувався біля вікна. Готель стояв на пагорбі, і навіть з першого поверху відкривалася чудова панорама старовинного міста. Погляд сягав обрію, чіпляючись за гостроверхі дахи. Готика. Немов чиїсь пазури дряпали низькі хмари.
Повільно допивав каву і розглядав химерний інтер’єр зі світильниками: їх світло ніби просочувалося крізь дерев’яну обшивку. За вікном був похмурий ранок, і світильники створювали особливий, інтимний затишок. У мене почали злипатися повіки. Довелося взяти ще одну чашку кави. Коли допивав і її, побачив у дверях нового відвідувача. Років сорока п’яти чи трохи більше. В окулярах. Елегантний сірий костюм бездоганно облягає вже трохи обважнілу постать. Чоловік вказівним пальцем поправив важку рогову оправу, роздивився навколо. За описом я впізнав Іллєнка, підвівся, махнув рукою. Іллєнко помітив мене, попрямував до мого столика. Його крупне обличчя лишалося незворушним. Ми привіталися, сіли.
— Чесно кажучи, здивувався, прочитавши вашу записку, — холодно-байдуже сказав Іллєнко, ковзнувши по мені байдужим поглядом. — Міліція… до мене… тут… Дозвольте глянути на ваше посвідчення.
Я показав. Іллєнко кивнув, поправив пальцем оправу.
— Чим зобов’язаний?
— Їду до Талліна в справах, — відповів я. Нехай не думає, що мене привело сюди палке бажання познайомитися з ним. — Ось дозволив собі потурбувати вас, бо необхідно уточнити деякі деталі ваших стосунків з Коренєвим…
— Ах, он воно що… — спохмурнів Іллєнко. — Черговий пасквіль?
— Та ні, справа серйозніша.
— Не розумію.
— Скажіть, у чому причина вашої, м’яко кажучи, неприязні?
В загальних рисах це мені відомо, але цікаво, що з цього приводу скаже Іллєнко. І як скаже.
— Неприязні? — Він сумно всміхнувся й витяг із кишені пачку цигарок. Але згадав, що тут палити не можна, поклав назад. — Це справді сказано м’яко. Ми ненавидимо один одного. Так, ненавидимо. Втім, ви, мабуть, зібрали з цього приводу необхідну інформацію перед тим, як їхати сюди, чи не так?
Я промовчав.
— Повинен назначити, що мені особисто осоружні всі ці чвари, — продовжував Іллєнко. — Але що поробиш, коли цей… цей навіжений впертий як віслюк! Ось уже й до міліції дійшло. І добре! Час припинити цю гризню. Вона заважає працювати. Ви навіть не уявляєте, скільки сил відбирають виправдовування, пояснення, всі ці комісії!..
— Чому Коренєв так агресивно настроєний? Чому він, ваш колега, ставиться до вас із такою нетерпимістю?
— Не називайте його моїм колегою! — підвищив тон Іллєнко. — Пробачте… Так, він здібний, навіть талановитий хірург, однак я не вважаю його своїм колегою.
— Але чому?
— Тому що його метою було і залишається не здоров’я людини, — я абсолютно цього певний, — а честолюбство. Розумієте? Це головний, а можливо, і єдиний мотив усіх його вчинків. Нездорове, ненормальне, якесь гіпертрофоване марнославство. Він марить лаврами академіка і вважає, що я заступив йому дорогу до них.
— А що, він реально претендує на ці лаври?
— Не знаю… Не мені судити.
— Боїтеся, що не вистачить об’єктивності?
— Боюсь. Я вважаю, що таким людям взагалі не місце в науці. Вона для них лише інструмент для самоствердження.
З кожним словом Іллєнко заспокоювався і ніби дослухався до своїх слів, намагався розібратися в причинах прикрих чвар. У його голосі бриніли нотки щирого смутку.