— З того дня, як я зайняв посаду начальника відділу, Коренєв почав нишком паскудити, розпускати плітки, писати анонімки…
— Але останні свої листи він підписував, — уточнив я, намагаючись бути об’єктивним.
— Після того як усі дізналися, хто автор. Шкода… Можливо, він і став би академіком, аби думав не про лаври, а про справу. А він зайнявся казна-чим, марнує дорогоцінний час. І не тільки свій…
Іллєнко поправив оправу, зітхнув:
— Нещодавно я руба поставив питання перед керівництвом інституту, але поки що безрезультатно: Коренєв, сказали мені, чудовий хірург, автор монографій, помітна постать у медицині не тільки республіки, а й за її межами. А те, що його людські якості полюсують з професійними навичками не дає підстав… І він цим спекулює. Навіть більше — паразитує на цьому!
— Паразитує? — перепитав я.
— Саме так. Бо зосередив свої зусилля на одному — звалити мене, щоб розчистити шлях до своєї заповітної мрії. Робота перестала його цікавити. Розумієте? Зовсім. Зрештою, став брати хабарі з пацієнтів!
Це вже щось новеньке.
— У вас є докази?
— Ні, — сердито відповів Іллєнко.
— Звідки ж у вас ці відомості?
— Чи не все одно? Це вихопилося в мене випадково. Доказів нема — і край.
— Тобто як? — обурився я. — Лікар бере хабарі, а ви — “край”! Це не що інше, як потурання злочину.
— Я його за руку не хапав. Дізнався випадково, від однієї пацієнтки, яку Коренєв оперував.
Від пацієнтки, яку оперував…
— Її не Ритою звуть?
— Ви її знаєте? — здивувався Іллєнко.
— Зі слів вашого патентознавця.
— А, Ляховський…
— Судячи з вашого тону, з ним у вас стосунки, бачу, теж не дуже.
— У мене з ним взагалі немає ніяких стосунків. Крім суто ділових. Він довгий час тягнув із моєю заявкою, і я здогадуюсь чому: таким чином висловлював солідарність з Коренєвим. Вони друзі.
— Гаразд, повернемося до Рити. Отже, вона сказала вам, що давала Коренєву хабара?
— Так.
Казна-що коїться! А Коренєв поїхав до Рити, тієї самої, котра викрила його перед начальником як хабарника. Може, не знав про це? А Рита? Збиралася за нього заміж… Якась плутанина. Хоча… Казав же Ляховський, що Рита хотіла віддячити свого рятівника. І дала гроші? Але навіщо розповіла про це Іллєнку?
— Юрію Прокоповичу, а Рита Коренєву дала гроші чи подарунок?
— Гроші.
— Багато?
— Сто карбованців.
— А чому вона розповіла про це саме вам?
— Ви, добродію, гадаєте, що я навмисно збираю на Коренєва компрометуючий матеріал?
— Нічого такого я не гадаю. Просто запитую: чому саме вам?
— Бо я начальник відділу, чорт забирай! Це цілком природно!
— Незрозуміло… — замислено промимрив я. — Нісенітниця.
— Що ж тут незрозумілого? — по-своєму витлумачив мої слова Іллєнко. — Це її обурило, от і розповіла.
— Обурило, але гроші дала?
— А що їй залишалося? В неї було серйозне легеневе захворення, потрібна негайна операція, Коренєв у нас в цій галузі ас, чула про нього, приїхала лікуватися саме до нього… І коли він натякнув, що операція складна, майже унікальна, а часу в нього обмаль, — уявіть собі! — заплатила. Ні, вона не скаржилась, а ніби як обмовилась: “Ніколи б не подумала, — каже, — що така людина може взяти хабара”. Це вже перед випискою було, у мене в кабінеті.
Дивно, дуже дивно. Ляховський характеризував Риту як дівчину скромну, чесну… Яким чином у неї з Коренєвим після цього могли скластися якісь близькі стосунки?
— Чому ж ви мовчали про це?
— Вибачте, дитяче запитання, — всміхнувся Іллєнко. — Розумієте, кожний мій критичний випад сприймається як спроба дати відсіч. Так би мовити, обмін ударами. А по-друге, робити такі заяви без відповідних доказів не можна. Коренєв міг звинуватити мене в наклепі. І, по-третє, досить з нас комісій, що наводнюють інститут після кожної його скарги. Нам треба справу робити, а не порпатися в брудній білизні. — Іллєнко уважно глянув на мене. — На самому початку нашої бесіди ви сказали, що справа не в пасквілях Коренєва, а серйозніша. Може, поясните, що ви мали на увазі?
— Коренєв зник.
— Тобто… як зник?
— Спочатку зник. Протягом тижня не було вдома, не з’являвся на роботі.
— Ну, а зараз він де?
— В іншому місті. Прислав дружині листа: не хвилюйся, мовляв, скоро буду. Досить дивний лист. А напередодні свого раптового від’їзду напозичав тридцять тисяч карбованців і всім пообіцяв, що віддасть через кілька днів. Минуло вже більше тижня.
— Докотився… — похитав головою Іллєнко. — Тридцять тисяч! Ну і ну!
Мій співрозмовник давно пішов, а я все сидів, сьорбав прохололу каву і меланхолійно дивився у вікно. Поспішати було нікуди. До того ж став накрапати дощ. Незабаром він перетворився на справжню зливу. Вулиці спорожніли. Рідкі перехожі, ховаючись під парасольками, шльопали по калюжах. Потоки води залили проїзну частину, і машини здавалися маленькими човниками, що насилу долають бурхливу течію повноводної ріки. Злива вщухла так само несподівано, як і почалась.
Нарешті мені набридло споглядати сірі хмари, сірі будинки і калюжі, тож я знову повернувся в думках про своє. В голові снувалася одна й та ж цифра: тридцять тисяч, тридцять… Навіщо йому була потрібна саме така сума? Багато хто недолюблював Коренєва і позичав йому неохоче. Звідси висновок: гроші знадобилися йому негайно і несподівано. Інакше не принижувався б перед пацієнтами, наплювавши на авторитет і власну гідність. А вона в нього ой яка розвинута, до хворобливості. Наче оголений нерв. І все ж — наплював. Незрозуміло. Що примусило його жебрати оті тридцять тисяч?
Кредиторів у Коренєва виявилося сорок чоловік. У списку, який склав я. Жодних записів Коренєв не залишив. Не в голові ж він тримав оті цифри! Спробуй запам’ятати, в кого скільки взяв — адже сорок чоловік! Куди ж записи зникли? Заховав? Навіщо? Адже збирався повернути гроші через кілька днів. А якщо не збирався? Важко повірити. Вчений, хірург… Ні, щось тут не те.
Пейзаж у сірих тонах надзвичайно гармоніював з моїм напівсонним настроєм. Залишалося сподіватися, що знайомство з юним створінням на ім’я Рита все чи майже все з’ясує. “Майже” — бо незважаючи на лист із Талліна, Коренєва у Рити може й не бути. Ну, навіщо людині, яка фактично вкрала тридцять тисяч, переховуватися в коханки, адресу якої неважко встановити? Безглуздо. Найвірогідніше, Коренєв проминув Таллін транзитом і рушив далі разом із Ритою. Тоді неважко зрозуміти, чому Коренєв так спішно позичав гроші: аби прислужитися дамі серця і довести на ділі серйозність своїх намірів. “Пізнє кохання… Стихія…” Біс його знає… А як же бути з хабаром? Отими ста карбованцями? Хіба могла Рита, “чиста, наївна, чесна дівчина, яких зараз обмаль”, — за словами Ляховського, — хіба могла така, викривши Коренєва перед начальником відділу як хабарника і здирника, зійтися з ним? Не могла. Або Ляховський помилився, або Іллєнко навмисно все вигадав.
Ребуси, кросворди, шаради… Гімнастика для розуму. Але як хочеться спати… Краще подумати про щось приємне. Спробував. Спочатку виникла думка про відпустку. Що може бути приємнішим за відпустку? Море, сонце, пальми, шашлики, цінандалі… Божественно! Потім подумав, що відпустка аж у вересні, до неї треба ще дожити, а поки що наприкінці травня цілком можна у вихідні вирушити до гирла Десни чи принаймні на Матвіївську затоку. Ох, краще б я про це не згадував…
…На моєму плечі гойдалася пляжна сумка з відповідним начинням. Серпневе сонце встромляло розжарені промені в неприкриту потилицю. По Парковому мосту хмарою сунув натовп. Усі поспішали в одному напрямку — на пляж. Я теж поспішав і, мабуть, тому штовхнув плечем дівчину. Вона, немов лелека, стояла на одній нозі й витрушувала з босоніжки камінчики. Дівчина втратила рівновагу, але не впала, бо падати було нікуди, а тицьнулася головою в широку спину літнього чоловіка. Той повернувся і обпік її докірливим поглядом.
— Вибачте… — знічено пробурмотіла дівчина, притискаючи до грудей босоніжку. Потім різко повернулася до мене, сердито зблиснула очима й вимовила зовсім іншим тоном: — Обережніше не можна?