— Вибачте… — так само пробелькотів я. Хотів щось додати, але раптом всі слова вилетіли з голови. Де я, куди я щойно поспішав, навіщо — геть усе забув. Закляк, по-дурному роззявивши рота і кліпаючи очима. Волосся в неї було сонячного кольору, на кирпатому носику — ластовиння, а очі… Суцільно запаморочення. Чорторий. Дві безодні палахкотіли диявольським полум’ям…
Минула секунда чи вічність — не знаю. Коли прийшов до тями, її вже не було. Розтанула в натовпі. Розштовхуючи людей і не звертаючи уваги на соковиті епітети, побіг слідом. Але міст скінчився, людський потік розтікся в різних напрямках. Куди бігти? Де шукати?..
— Товаришу!
Біля мене стояла офіціантка.
— Кафе зачиняється на перерву.
Я підвівся і пішов до виходу.
Так само мжичив дощ. Гарна погодка! Мрія меланхоликів. Дуже допомагає без особливих зусиль занурюватися в глибокий мінор. А тут ще оці екскурси в минуле… Чудовий додатковий стимул. Сидіти до вечора в холі готелю не хотілося. Вийшов на вулицю і попрямував до кінотеатру, фасад якою бачив з вікна кафе.
До поїзда залишалося ще десять годин. Завжди бракувало часу, а тут не знаєш, як його згаяти. Зрештою, кіно — не найгірший спосіб. Тим більше що востаннє я відвідував цей культурний заклад місяців чотири тому. І не сам. Але досить про це…
— Женька!
Схоже, мене. Утім, це ж не Хрещатик.
— Дмитрієв!
Уже конкретніше. Озирнувся. Мене наздоганяв… Шлейнюс! Той самий Вацловас Шлейнюс, з яким я п’ять років — і яких! — прожив в одній кімнаті гуртожитку. Він зовсім не змінився: такий же товстунець на коротеньких ніжках, такі ж рум’яні щічки, тільки задля солідності відпустив акуратненькі, доглянуті вусики.
— Звідкіля ти взявся? — радісно вигукнув я. Що за чудеса: ще в Києві збирався до нього завітати, а приїхав сюди — і вилетіло з голови.
— Чути подібне запитання від приїжджого щонайменше дивно, — посміхнувся Шлейнюс. — А от як ти тут опинився?
— У відрядженні…
— Так, так… Чотири роки… Навіть не віриться. Значить, у відрядження. Чи надовго? Коли назад вирушаєш?
— Ще треба вперед. О двадцять третій нуль-нуль поїздом на Таллін. Тобто спершу на Ригу, а вже потім…
— Прекрасно. Отже, час у нас є. Ходімо до мене.
— Але, Вацловас… — мало того, що я з’явився як сніг на голову, то ще поламаю Шлейнюсові всі його плани…
— І ніяких заперечень!
Пухкенька білява Іоліта, дружина Вацловаса, чомусь дуже схожа на нього, зустріла мене так гостинно, ніби я був її улюбленим родичем, якого давно не бачила. Виявляється, вона давно вже заочно знає мене з розповідей Вацловаса як обдарованого, талановитого, порядного і таке інше. Від неї я вперше почув, що Вацловас уже старший слідчий міської прокуратури. Ач, який скромник. Мені ж хвалитися поки нічим. Рядовий оперуповноважений… Найближчим часом чекаю підвищення у званні… Але вище за старшого лейтенанта не скочиш. Честолюбство стримували вузькі посадові межі. Шлейнюс запропонував мені перебратися до Вільнюса. При його підтримці і моїх здібностях я зможу через рік розраховувати на посаду старшого оперуповноваженого, і не в райвідділі, а в міському управлінні. Це ще одна зірочка, або одна, але велика. Спокусливо. Навіть дуже. Півроку тому я з радістю прийняв би таку пропозицію, але зараз… Одна суто особиста обставина примусила мене відмовитися. Пояснив це гарячою прихильністю до рідного райвідділу. Шлейнюс похвалив мій патріотизм і пішов на кухню допомагати дружині.
А я потрапив у полон до трьохрічного пустуна Данієліса. Він без зайвих балачок забрався мені на коліна і засипав запитаннями. Такий же цікавий, як і батько.
А через годину, приємно стомлені від розкішного домашнього обіду, збуджені від спогадів про студентське життя, ми влаштувалися на зручній канапі.
— Так, дивний лист, — замислено сказав Вацловас. — Твій майор має слушність: навіщо писати, коли можна зателефонувати.
— А якщо припустити, що Коренєв, відчуваючи свою провину перед дружиною, не хотів розмовляти з нею по телефону, відповідати на запитання, яких боявся? Ось і вирішив черкнути кілька слів, заспокоїти дружину. А всі пояснення відкласти на потім.
— Тоді чому черкнув ці слова на якомусь шматку газетного аркуша?
— Хтозна… Раптом злякався, що дружина, занепокоєна його довгою відсутністю, зчинить галас, потривожить кредиторів, а ті звернуться до міліції. Адже гроші він позичив на кілька днів. Усе це могло зашкодити його репутації. Паперу під рукою не було, ось і…
— Все це так могло бути в тому випадку, коли б Коренєв збирався повертатися до Києва, — перебив мене Шлейнюс. — А мені здається, він зважився на круті зміни в своєму житті. Ти охарактеризував його як людину вольову, цілеспрямовану, діяльну, чи не так? А такий цілком здатний на рішучий вчинок. Набридло брехати дружині, продовжувати безплідну боротьбу з начальником… І лист підтверджує це.
— Не знаю, не знаю. — Я зручніше вмостився на канапі, підклав під лікоть маленьку, розшиту красивими візерунками подушку. Розмова так зацікавила мене, що я вже не побоювався знову задрімати. — Якщо він, як ти кажеш, зважився на круті переміни, то навіщо йому взагалі знадобився цей лист? Чи він не розумів, що навіть без зворотної адреси, за штемпелем, можна зрозуміти, звідки прийшов лист? А якщо Ляховський бовкне дружині про Риту? Тоді лист стане для Коренєвої неспростованим доказом зради чоловіка.
— Ну, що для цього якісь там докази, коли розрив — справа вирішена. А листа написав, аби виграти час. Дружина заспокоїться, кредитори теж, галасу не буде. А там повернеться, сплатить борги, оформить розлучення — і знову до Рити.
— Що ж, він оті тридцять тисяч напозичав, щоб повозити їх із собою туди-сюди?
— Ти ж сам казав, що він з кимось домовлявся про гроші для купівлі “Волги”. Свою стару машину продасть, плюс поділ майна. Машина дісталася йому від батька, отже вся виручка за неї — йому.
— Але навіщо Коренєву так терміново знадобилися гроші? Для Рити?
— Або її “хорошої людини”, про яку вона писала Коренєву. Своєрідний викуп або, як раніше казали, відчіпне. Такі випадки мені відомі. Третій втручається в стосунки двох і загрожує не дати спокійного життя, поки ті не сплатять йому певної суми. Звичайний шантаж. До речі, згадай: дружина нічого не знала про намір Коренєва продати стару машину.
Викуп?.. Це була непогана думка. Я ляснув Вацловаса по плечу:
— Правильно! Це пояснює його гарячкову квапливість і навіть нехтування власним авторитетом: адже на карту поставлені його стосунки з Ритою. Пізнє кохання. Стихія… — Я запнувся й почухав потилицю. — Але як же бути з отими кількома днями? Він усім казав, що гроші позичає на кілька днів.
— Ти що, ніколи не позичав грошей? Ми завжди просимо на кілька днів, бо інакше можуть не дати, а повертаємо й через місяць. Як кажуть, позичаємо чужі, а повертаємо свої, — засміявся Вацловас. — До того ж він, цілком можливо, й не збирався більше з’являтися в Києві. Або принаймні муляти очі своїм кредиторам.
— Тобто?
— Ти сам казав: Коренєву давали в борг неохоче, отже, його порядність викликала сумнів.
— Ти хочеш сказати…
— А чому б і ні? — Шлейнюс підвівся, взяв попільничку, цигарки. Ми запалили. — Я, наприклад, такої можливості не виключаю. Нікому з кредиторів він розписки не давав. Хто доведе, що він брав у них гроші?
— Стривай, стривай… Так ми знову повертаємося до листа. Отже, ти твердиш, що лист знадобився Коренєву, аби виграти час, разом з тим намагаєшся переконати мене, буцімто він хоче пошити численних кредиторів у дурні.
— Я нічого не стверджую, а просто розмірковую. Над листом ще треба добряче помізкувати. Особливо над тим, чому конверт був підписаний не від руки, а на машинці.
— От-от. Поспіхом написав записку на клаптику паперу, а адресу віддрукував на машинці, — погодився я.
— У тім-то й річ. Він що, машинку з собою возив? Чи навмисно її шукав? Нісенітниця. Це найслабкіший ланцюжок.