— А хабар? — запитав я. — Щось і тут не так. Рита доносить на Коренєва і після всього сходиться з ним… Немає логіки.
— Звичайнісінька обмова, — заперечив Шлейнюс. — У Іллєнка також були причини ненавидіти Коренєва: той добряче таки попсував йому кров. Такі люди, як правило, зводять рахунки чужими руками, тонко, винахідливо, нерідко під маскою боротьби за справедливість, щоб комар носа не підточив. І коли вже справа дійшла до міліції, то чому б Іллєнку не підкинути тобі таку “інформацію до роздумів”?
Щось подібне казав і Іваненко. Пригадалося: серед анонімок, що надійшли до райвідділу з інституту, були й такі, в яких йшлося саме про хабарництво. І в цьому зв’язку найчастіше згадувалося прізвище Коренєва. Чи не Іллєнків це почерк?..
Я зітхнув і потер обличчя долонями:
— Гаразд, досить. Голова пухне. Знайомство з Ритою все з’ясує.
— Якщо воно відбудеться, — сказав Вацловас.
Цього я теж боявся.
За розмовою час проминув непомітно. Шлейнюс провів мене на вокзал і мало не силою всунув пакунок з харчами, що їх наготувала Іоліта.
Купе виявилося вільним. Я з насолодою влігся і одразу ж заснув.
На ранок поїзд прибув до Риги. Вона вражала монументальністю архітектури. І чергами біля залізничних кас. Величезне електронне табло з холодною байдужістю зелених літер сповіщало сумну для мене інформацію про наявність, точніше, відсутність квитків.
— До Талліна? — зітхнув черговий адміністратор, байдуже ковзнувши по моєму службовому посвідченню. — Нічим не можу допомогти. Чекайте начальника вокзалу.
Начальник мав з’явитися через годину. Скільки часу втрачаю даремно. А мені страх як хотілося чимшвидше познайомитися з Ритою. Може, колеги з привокзального лінійного відділу міліції чимось зарадять?
Черговий старшина вислухав мене і знизав плечима:
— Навіщо поїздом? Автобусом зручніше. Шість годин — і ви в Талліні.
— Чудова ідея. Принагідно можна буде познайомитися з Ригою та її околицями.
А невдовзі, м’яко гуркочучи потужним двигуном, комфортабельний “Ікарус” перетнув привокзальну площу і звернув на широку вулицю. Повз вікна пропливали старі, чепурні будиночки — прибалтійські міста славляться архітектурою. На деяких із них я розгледів автографи давно минулих століть: “1647”, “1732”… Давнину тут шанували, це відчувалося.
Місто вже позаду, а за вікном потяглися одноманітні краєвиди: соснові ліси обіч шляху та гостроверхі дахи хуторів.
До Талліна прибули на початку четвертої. Навпроти автовокзалу на одноповерховому будиночку побачив знайомі літери — “ДАІ”.
Начальник Таллінської державтоінспекції підполковник Вальтер Соо люб’язно надав у моє розпорядження машину, і незабаром я вже сидів у кабінеті начальника відділу карного розшуку майора Аво Августовича Тімпманна, пив каву і розповідав про свої проблеми. Стіни невеликого кабінету були обшиті темним деревом, на вікнах — салатові фіранки, в кутку, біля журнального столика,— торшер, кілька крісел. Усе це нагадувало домашній затишок. Господар кабінету, кремезний, з помітним черевцем, гармонійно вписувався в інтер’єр.
— Вулиця Уюла? — перепитав майор.
— Так, це біля Старого міста, поруч із площею Віру, загалом недалеко, хвилин п’ятнадцять ходу.
— Для мене ці п’ятнадцять хвилин у лабіринті таллінських вуличок та провулків можуть розтягнутися до вечора, — не дуже тактовно зазначив я, натякаючи на те, що непогано було б вирушити туди в супроводі когось із підлеглих майора.
— Звичайно, звичайно, — всміхнувся Тімпманн і натиснув кнопку селектора. — Кириле, ти на місці?
— Поки що.
— Зайди-но до мене.
З поваги до гостя Тімпманн розмовляв російською мовою.
Через хвилину до кабінету ввійшов високий, трохи сутулуватий капітан років на п’ять старший від мене.
— Знайомтеся, — вказав на нього майор. — Старший оперуповноважений Кирил Тейтер. А це,— жест у мій бік, — наш колега з Києва.
— Дмитрієв, — простягнув я руку. — Євген.
Через п’ять хвилин ми були вже друзями.
Нам довелося проминути половину Старого міста. Через Віруські ворота вийшли на простору площу. Суперсучасний хмарочос готелю “Віру” так контрастував із щойно баченими древніми спорудами, що складалося враження, ніби машина часу доставила мене сюди з середньовіччя.
— Сюди, — вказав Тейтер, і ми звернули ліворуч, на вузьку вулицю, вимощену бруківкою. Зупинилися біля дверей будинку. Кирил подзвонив. На порозі з’явилася літня жінка, непривітно глянула вицвілими очима. Тейтер вимовив кілька фраз по-естонськи. Стара похитала головою, щось буркнула і хряпнула дверима. Люб’язна дама.
— Ну, що? — запитав я.
— Рити немає. Вже з тиждень. Це її тітка. Вона не знає, куди поділася племінниця. Речей ніяких не брала. До неї ніхто не приходив.
Ось і познайомились…
Вставати не хочеться. На годиннику лише сьома. Можна з годинку поніжитися в ліжку. Відрядження гарні тим, що розпоряджаєшся часом на власний розсуд і начальство не пронизує тебе докірливим поглядом. Чудово! Я солодко потягуюсь і згадую Риту. Дрімоти як не було. Швидко голюся, набираю в кварту води, встромлюю туди кип’ятильник, приношу з холодильника сир, масло, зачерствілий хліб і готую сніданок, поглядаючи час від часу у вікно на Фінську затоку. Свинцеві хвилі змикаються на обрії з такими ж хмарами. Дощ мжичить уже другий день, і кінця йому не видно. Вікна мого номера виходять на порт, і я милуюсь облізлими боками рибальських суден, що монотонно погойдуються біля причалу, і взагалі радісним і надзвичайно гармонійним краєвидом у сірих тонах.
Вода закипіла. Помішуючи ложечкою в склянці, розмірковую про невеселий перебіг справ. Рита зникла, не подбавши про те, щоб якось полегшити мені пошуки. Що робити тепер, з чого почати? “Пізнє кохання… Стихія…” Схоже, прихопивши свою кралю, Коренєв подався в невідомому напрямку починати нове сімейне життя. Без всіляких шлюбних формальностей. На підставі глибокої взаємної симпатії і матеріального добробуту. Шукай вітру в полі. Треба зателефонувати до Києва. Але навряд чи він там. Отже, залишив таки кредиторів з носом. Він продумав усе чітко, цей професор і доктор наук: уникнув тяганини з розлученням і, прихопивши кругленьку суму, Дременув у невідомому напрямку. Ось тобі й маєш, замість трагедії — водевіль з сентиментальним відтінком! Увесь мій психологічний аналіз розвіявся як дим. Різномаїття світу безмежне. Це ж треба, доктор наук… і звичайнісінький злодій з неабиякими задатками пройдисвіта. Чудове доповнення! Браво, Коренєві
По віконній шибці повзуть дощові краплини. Нудьга…
В затоці гуляють хвилі. Справжній шторм. Намоклі сейнери туляться один до одного, немов бездомні цуценята. Дивлюсь на пінясті гребені, а бачу спокійну гладь ріки, що виграє золотом у сонячному промінні…
…Я йшов навмання в бік Матвіївської затоки. Пляж усіяний тисячами дебелих і худорлявих, молодих і зів’ялих жіночих тіл, але зеленоокої дівчини з ластовинням на кирпатому носику ніде нема. Дві години я підминав ногами розпечений пісок. І коли вже, мало не розімлівши від спеки і втративши надію, вирішив припинити пошуки, побачив її.
Вона лежала в затінку грибка і читала книгу. Поруч примостилися двоє молодиків. Вони вдавали, ніби розмовляють між собою, але репліки відпускали на її адресу.
Дівчина перегорнула сторінку, ігноруючи загравання набридливих типів. Та це ще більше розохочувало хлопців.
— Вітько, ти глянь, вона не бажає з нами спілкуватися, — сказав бритоголовий молодик призовного віку.
— Інтелектуалка, — з єхидством відзначив Вітька, засмаглий до шоколадного відтінку здоровань з рельєфними м’язами. Він театрально вигравав ними, намагаючись справити надзвичайне враження.
— Дівчино, га, дівчино? — зважився на прямий контакт бритоголовий. — Ви ризикуєте зіпсувати зір. Поглянули б краще на нас.
— Не вважаю це кращим, — відказала вона.
Я погодився з нею. Подумки.
Шоколадний Аполлон мовчав. Він покладався виключно на зовнішні ефекти.
— Відомі косметологи твердять, що від надмірного читання з’являються зморшки, — вів далі бритоголовий, вирішивши, напевно, блиснути ерудицією і цим привернути увагу красуні. — До того ж страшенно перевтомлюються очні м’язи, згодом це може призвести до вазомоторних ускладнень.