Мене аж занудило.
— Привіт! — я впав біля дівчини. — Шукав тебе по всьому берегу. Могла б і адресу залишити.
Дівчина скосила на мене очі, але відразу знову втупилася в книгу.
— Не сумніваюся в твоїх сищицьких здібностях.
Ні, яка проникливість! Я був у захваті і від неї, і від успішного завершення пошуків, а найбільше від того, що ми одразу перейшли на “ти”. Двоє жевжиків отетеріли від такої швидкої зміни мізансцени. В цю хвилину я відчував до них майже ніжні почуття: адже завдяки їм у мене вийшов непоганий експромт.
Моя несподівана поява хлопцям не сподобалась. Вони деякий час похмуро дивилися на мене, розмірковуючи, як ліпше вчинити в цій ситуації.
— Вітько, ти глянь на цього нахабу! — вимовив нарешті бритоголовий ерудит.
— Мені здається, він значно зіпсував пейзаж, — відповів Аполлон, красномовно погладжуючи пудовий кулак.
— От-от, — підбурював молодик. — Звільни пейзаж від зайвої деталі.
Демонструючи свої агресивні наміри, здоровань різко підвівся.
— Люба, хто ці емоційні молоді люди? — спокійно запитав я, але дівчина не удостоїла мене відповіддю. — Зрозуміло: ти з ними не знайома. То в чому справа? Хлопчики, ви щось хотіли?
— Зараз дізнаєшся, — пообіцяв володар античної постаті, прямуючи до мене.
— Давайте без ексцесів, — миролюбно запропонував я. Спека немилосердна… Дві години тинявся… Навіть говорити не хотілося. — Я законний чоловік. Але не ображаюсь. Ідіть собі з миром.
Аполлон зупинився й кілька секунд перетравлював цю інформацію, потім повернувся й пішов до води. Бритоголовий наздогнав його і почав щось доводити, супроводжуючи свій монолог бурхливою жестикуляцією. Який невгамовний. Аполлон махнув рукою і кинувся у воду. Нехай охолоне.
— У вас смілива фантазія, — кинула дівчина, не відриваючи погляду від книги. Тепер і мені захотілося сказати щось про шкоду надмірного читання.
— Здається, ми вже були на “ти”.
— Ось і продовжуйте вважати, що вам це лише здалося.
— Не можете пробачити епізод на мосту?
— Просто не люблю, коли надокучають.
Вона демонстративно не дивилася в мій бік, підкреслюючи небажаність моєї подальшої присутності. Але піти я не міг. Не було впевненості, що зустріну її знову.
— Вам не набридло вивчати мій профіль? — не повертаючи голови, поцікавилась вона.
— Ні… — видушив я, катастрофічно ніяковіючи.
— Пішли б, скупалися.
— Не хочеться…
— Шкода.
Дівчина зітхнула й почала збирати речі.
Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде за нею, вирішив я.
Я витримував відстань метрів у сто, скорочуючи її лише там, де боявся загубити дівчину. Непомітно супроводжувати її було не важко: вона не поверталася, впевнена, що я назавжди загубився в натовпі за її спиною.
Так ми дісталися до Відрадного. На бульварі Лепсе вийшов слідом за нею з трамваю. Вона попрямувала до будинку, в якому міститься кафе “Буковинська осінь”, звернула за ріг. Я прискорив крок. Тепер би ще й номер квартири встановити…
Біля третього під’їзду стояла пурпурова “Лада”. З неї назустріч дівчині вийшов білявий хлопець у блакитній футболці, на якій був зображений мускулястий каратист із звірячим обличчям, що застиг у лютому стрибку. Мабуть, згідно задуму власника футболки, ця страхаюча картинка повинна була якоюсь мірою додавати мужності його тендітній зовнішності.
Я завернув до другого під’їзду і всівся на лавочці за кущем бузку. Звідси було не тільки добре видно, але й чутно. Водночас я залишався непомітним. Білявий прихильник карате вимовив невдоволеним тоном: “Я чекаю тебе дві години”.
— Даремно, — байдуже відказала дівчина, і це мені дуже сподобалося.
— Все ще сердишся? Але ж це безглуздо.
Тон у нього був надто самовпевненим, як на мене. Дівчина стенула плечем і хотіла пройти повз нього, але цей нахаба схопив її за руку.
— Стривай! Сядьмо в машину, треба поговорити.
— Нам нема про що більше говорити.
Я без приємності відзначив оце “більше”. Значить, раніше було про що. Але в цілому фраза тішила слух.
— Ні, є! Сідай!
— Пусти, боляче!
— Сядеш чи ні?
— Пусти!
Час, мабуть, втрутитися. Вийшов зі своєї схованки й радісно розвів руками:
— Оце так зустріч!
Дівчина глянула на мене здивовано, а блондин люто. Але руку дівчини відпустив.
— Звідки ви взялися? — запитала вона. — Йшли назирці?
— Як можна! Зайшов до приятеля, а його нема. Виходжу, бачу — ви! Це доля.
— Що це за пика? — не дуже ввічливо поцікавився у неї білявий.
— Випадково зустрілися на пляжі.
— На пляжі? — всміхнувся білявий. — Випадково?
— Зрештою, я не зобов’язана тобі звітувати, — дівчина рвучко повернулася й пішла до дверей.
— Іро! — гукнув їй навздогін красунчик. — Я тобі ввечері зателефоную!
Щасливчик, він знає її телефон. Але й мені нема чого нарікати: дізнався її ім’я. Іра… Ірина… Чудово!
— Ти хто такий? — втупив у мене свій нищівний погляд білявий.
— Іра сказала досить зрозуміло: випадково зустрілися на пляжі. Але, як вважають філософи, випадковість — це прояв закономірності. До речі, як її прізвище?
— Ковтун… — машинально відповів білявий.
— М-м… ну, нічого, Дмитрієва звучатиме набагато краще. До вашого відома, Дмитрієв — це моє прізвище.
— Ну, ти, філософ! — скипів білявий і ступив ближче, виграючи жовнами. — Слухай і затям: тримайся від неї подалі. Ще раз побачу — нарікай на себе. Второпав?
— Авжеж, — кивнув я. — Тільки затям і ти: бачити її тепер буду часто.
Я круто повернувся, зайшов до парадного, відшукав у покажчику мешканців потрібне прізвище. Отже, квартира 39. Нічого, сьогодні ввечері я теж знатиму її телефон.
Білявий чекав на мене за кермом своєї “Лади”. Висунувся з вікна й просичав:
— Ну, сволото, начувайся!
— Давай, вмикай свій форсаж.
“Лада”, верескнувши колесами, зірвалася з місця.
Про всяк випадок запам’ятав номерний знак.
Десь годині о дев’ятій зважився і подзвонив. Трубку зняли відразу. Звісно, вона чекала дзвінка. На жаль, не мого.
— Слухаю!
У мене відібрало мову: язик геть задерев’янів і не слухався.
— І довго мовчатимемо?
— Здрастуй, Іро, — вичавив із себе.
— Хто це? — із трубки здивований голос.
— Випадковий пляжний знайомий…
Пауза. Схоже, напружувала пам’ять — забула про мене. Прикро. Треба частіше відсвіжувати в її пам’яті свій образ.
— Звідки ви знаєте мій помер?
У голосі невдоволення. Втім, я й не розраховував на радість. Не все відразу.
— Це було неважко: адже я знаю твою адресу.
Знову пауза. Цього разу порушив її я:
— Мене звуть Євген. Можна просто — Женя.
— Це ім’я вам не личить, — вона вперто називала мене на “ви”.
— Чому?
— Воно означає “благородний”, а ви цією якістю, бачу, не наділені. Прошу більше не дзвонити!
— Боїшся Соколова?
Знову мовчанка.
— Ви його знаєте?
— Не маю честі. Ім’я, прізвище та деякі анкетні дані встановив за номерним знаком автомобіля.
— Ви що, з міліції?
— Звідти. Отож беру тебе під особисту охорону.
Але це я бовкнув даремно. Все зіпсував.
— А я її не потребую. І взагалі, дайте мені спокій! Чуєте?
В трубці короткі гудки…
В двері постукали.
— Прошу, — сказав я, тільки тепер усвідомивши, що калатаю ложечкою в склянці, де немає цукру.
На порозі з’явився сержант.
— Мене прислав майор Тімпманн.
— Що сталося?
— Він просив передати: дівчину знайшли.
За хвилину ми вже мчали містом. Жодних подробиць сержант не знав. Я згорав від нетерплячки. Чому Тімпманн просив передати лише про дівчину? А про Коренєва? Що там у них сталося?
Ледве не вбіг до кабінету майора. Тут був і Кирил.