Гончарне мистецтво на Україні розвинулось у далеко більшій мірі, ніж у Великоросії, де й досі переважає головним чином дерев’яний посуд. В той час як на Україні ввесь посуд, без винятку, робиться на ножному колі, у Ве-ликоросії, особливо на півночі, утрималось ще й досі ручне гончарське коло, а витискання візерунків на посуді робиться ще й тепер за допомогою трісочки (Новгородська губернія). У Костромській губернії для міцности ще обплітають посуд смугами з березової кори. Цілком можливо, що менший розвиток гончарства у Великоросії залежить не тільки від великої кількости дерев’яного матеріялу, але й од етнічних впливів, головним чином фінських.
Щодо українського гончарства, то деякі форми, а головним чином орнаментація з перевагою рослинних форм та зеленої барви, примушують нас припускати можливість іранських впливів зі сходу та грецьких придунайсь-ких — з півдня та заходу. Цілком правдоподібно, що для України не перейшла, не залишивши жадних впливів, і висока гончарна техніка домікенської доби. А взагалі, простежити послідовний розвиток нашого гончарства та культурні на нього впливи поки що дуже тяжко, але безперечно можна сказати одно, а саме: що початки гончарства на Україні відносяться до найдавнішої старовини.
Фаянс та фарфор, що становлять вищий ступінь гончарного мистецтва, почали розвиватись на Україні тільки в пізніші часи. Біля середини XIX ст. вславлений був так званий «київський» посуд, що його виробляла відома Межигорська фабрика, дістаючи глину з Глухівського повіту на Чернигівщині. Великою славою користувались також вироби фабрики Мик-лашевських, що дуже влучно наподобляли закордонні зразки, тимчасом як Межигорська фабрика зуміла витворити свій особливий, безперечно український характер.
Ш кл о на Україні звичайно вироблялось не в селянських господарствах, а на невеликих заводах, чи гутах, що їх наприкінці XVIII століття було досить-таки багато на Чернигівщині та на Київщині, а також і на Волині, головним чином на Поліссі, де було досить піску, попілу та горючого матерія-лу. На цих заводах робилося шкло для вікон; найдавнішою його формою були круглі, невеликі литі шиби з дуже нерівною поверхнею, які й тепер ще можна побачити де-не-де в старовинних рямах хрещатих церковних вікон. Крім того, в цих самих гутах виробляли ріжноманітний шкляний посуд: великі миски, чи таци, ріжні сулеї та пляшки, шклянки, кварти тощо. Довгі перечислення цього посуду трапляються не раз у «Денних Записках» Якова Марковича. Особливою оригінальністю відзначались баклаги, барильця та ріжний фігурний посуд у вигляді півнів, зайців тощо, а особливо у вигляді ведмедиків, що, здається, були улюблені більше, ніж що инше. Всі ці речі найчастіше робилися з зеленого, а також із білого, жовтуватого, брунатного, синього та аметистово-рожевого шкла, а своїми формами, досить архаїчними, нагадують вони иноді вироби галло-романської доби у Франції, хоч вони й прийшли на Україну, безперечно, з Німеччини. Ще біля середини XIX століття це шкло вживали майже скрізь, але потім його майже цілком виперли вироби великоруських заводів, і воно переховалося тільки в колекціях, що з них найкращі належать Київському Міському Музеєві та Е. О. Р. Музеєві імператора Олександра III в Петербурзі.
в) Обробка металів. Коли поминути незвичайно багаті верстви залізної руди на Катеринославіцині, що її, як свідчить Есхіл, обробляли вже скифи, та спинитись просто на слав’янській добі, то й тут назви місцевостей, як Рудня, Рудка, що дуже часто трапляються, особливо на північній Україні, свідчать про те, що здобування болотної руди практикувалось на Україні вже дуже давно. Переховані документи XVII та XVIII століть вказують на те, що власниками таких рудень, цебто залізообробчих заводів, були багаті козаки, манастирі та військо, а засновувались вони завше з дозволу гетьманів, бо ж 10 % здобуваного заліза мусіло відходити до військового скарбу. Споруджувано рудні звичайно на річках, бо рухову силу давали їм млини: «водою млати в руднях ударяють»,— каже в своїй поезії Климентій, поет часів Мазепи. Руду копали в болотах, полоскали в спеціяльних кошиках у воді та перетоплювали в горнах з вугіллям, яке здобували на вогнищах, «вищих за хлопа», обкладених свіжим дерном. Цим способом одержували шматки чавуну, а з них питім кували смуги заліза, як свідчить Шафоиський, досить поганого, «порівнюючи з сибірським та иніпим великоруським залізом», Але вже в 1755 році промисел цей почав занепадати, досягаючи тільки 50—120 пудів заліза на рік та на завод, а наприкінці XVIП ст. залізництво цілком занепало. Чи воно справді ne витримало конкуренції з привозним залізом, чи до його занепаду спричинились иншт обставини, оті самі, що на иочатках XIX століття змели цілу місцеву промисловість разом з гутами, Ги/дами, папірн.чми та ишними закладами, що ними була засіяна ціла територія північної України,— на це питання дослідник української промисло* вости П. С. Єфимеико не дає відповіди; він тільки зауважує, шо «від того чи иншого рішення цього питання залежить і дещо сутнє в наших історичних поглядах».