Закінчуючи цим, як це й мусіло бути, дуже побіжний огляд етнографічних особливостей української народньої техніки, ми, здається, можемо зробити висновок, що ця техніка, маючи в собі досить багато примітивности, стоїть у прямому зв'язку з старовинною технікою Київської Руси і багато де в чому споріднена з аналогічною технікою південних та західніх слав’ян. Підлягаючи в своєму розвитку головним чином західнім культурним впливам, вона зосталась на боці од впливів фінських та середнєазійських, що їм підлягали великороси, але разом із тим має в собі певні сліди іранських, а може, й малоазійських впливів.
6. Способи пересування 17
Найпростіші способи пересуватись та переносити на собі вагу, явна річ, такі самі, як і скрізь. Як взагалі всі європейські жінки, українки теж носять своїх немовляток виключно на руках та спереду, ніколи не тримаючи їх на собі ззаду, на спині. Дуже рідко де підвішують дитину спереду на обрусі, широкому та довгому шматку полотна, що його носять на плечах, як шаль,— це нам довелося бачити в селі Полянах на Лемківщині. Иноді, однак, щоб
мати вільні руки, дитину, що вже підросла і що її занадто тяжко було б тримати на руках, садовлять у кошик за плечима, як ми це спостерігали в селі Сушанах на Волині. Невеликий тягар звичайно носять просто в руках, як, наприклад, відро з водою, глечик, кошик тощо; тяжчі речі носять на плечах (коромисло з відрами, мерців на марах тощо), а ще тяжчі — найчастіше на спині (мішки з мукою, цеглу, барила з чим-небудь тоши), не вживаючи при тому жадних спеціальних приладів, навіть таких, як сідло турецьких «хама* лів» або висяча поличка, що на ній петербурзькі дворники розносять дрова. В крайніх випадках, правда, український носій мішків з борошном прив'язує до кутів мішка кінці пояса та, поклавши його на плечі, тим перекладає на них частину ваги, що лежить на спині. Єдиний спосіб, шо його безперечно нігде немас на Україні,— це носити тяжкі речі на голові, хоч цього способу дуже часто вживають сусідні народи на півночі й на півдні,
В історичних відомостях про рух на водних шляхах України не знаходимо нічого про те, як перевозили тяжкі річі; в літописах € тільки вказівки, що до Київа доправляли дерево, зв’язуючи його в плоти. Але плоти й тепер ще вживаються, щоб перевозити не тільки дерево, а й ннший вантаж. Так, наприклад, на Десні на плотах перевозять великі кількості крейди, а иноді тим самим способом перевозять розібрані на частини цілі хати, що продаються в Кладьковш на пристані коло Черннгова. Крім плотів, у літописах говориться вже про човни, ладді і навіть корабм. що були, однак, тільки великими човнами, що їх могли нести на собі 40—50 людей. Надзвичайно цікава та схожість, що її ми знаходимо між літописними ладдями та запорожськими чайками, що їх детально описав Боплан. Ті й другі були, принаймні в основі своїй, видовбаними з одного дерева човнами {цоѵо£т|Ха}, що були об-шальовані по облавках досить високо дошками та мали по два стерна (на кермі та на носі), щоб не стикатися та не плутатися, звертаючи набік. Але запорожські човни мали ще одну особливість: до облавків, як каже Боплан, прив’язувались довгі жмути очерету (а може, й куги), щоб вони були стійкіші під час морської хвилі,— пристосування, що його можна порівняти тільки з контрфорсними деревинами на океанійських «пірогах». Сучасні українські човни дуже одноманітні, починаючи з простих довбанок-душогубок, цебто довбаних однодеревок, та кінчаючи великими байдаками. На Дунаї, на
Дністрі та на Дніпрі з Їх припливами довбанки, каюки, обшиванки, липки, Зуби, шаланди, байдаки, литвини, берлини, гиляри, а на Кубані—байди, кози, чи кізки, баркаси, фелюги тощо. Як вказують самі назви, більша частина них човнів, що більш-менш уже удосконалені, порівнюючи з старовинними ладдями, запозичені у сусідніх народів. Щоб закінчити огляд знарядь пересування на воді, треба згадати ще про пароми На невеликих річках, як на Сеймі. Десні та ин , пароми — це обгороджені поруччям помости, шо стоять на двох дубах чи байдаках та пересуваються за допомогою блока на мотузку, перетягнутому з одного берега річки на другий. Цілком инакше збудовані були величезні пароми на дніпрових пристанях, де перевозились чумацькі валки. Цс були великі барки, чи байдаки, а иа них настилався поміст; пересувались вони за допомогою 6—7 пар вессл та стерна. Такі пароми були в Ми китовому Розі (Никополі), Бориславі та ин. Тепер, коли занепало чумацтво, ці спорудження поволі зникають, бо непотрібні більше, а замісць того будуються инші, легші.
Найпервіснішим способом перевозити вантаж на скотині е, коли накладають його головним чином на коней. Цей спосіб дуже довго практикувався й на Україні, особливо тоді, коли перевозити иа волах було б дуже довго або неможливо по вузьких лісових стежках; цей спосіб зустрічаємо за часів літописів та в козацьку добу, коли значно частіше їздили на конях верхи, ніж тепер Але й у наші часи той, хто їде чого-небудь верхи, везе з собою свої річі в саквах, чи бисагах (bisaccium); та Й тільки таким способом можна перевозити вантажі в гірських місцевостях України, особливо на Гуцульщині. Там перевозять на верхових конях не тільки ріжні річі та харч, але й течива, як молоко, сироватку тощо, а в деяких місцевостях навіть мерців, про що скажемо нижче, в главі про звичаї та обряди. їзда верхи на конях дуже довго була найбільш уживаним способом пересування на Україні. З приладів щодо їзди верхи літописні перекази згадують про сідло за часів Олега та Свя тослава, згадують також і про стремена; щодо острог, то про них згадують за козацької доби, та й то більше говорячи про поляків.
17
Apucroffb. op. cil.; Анучикъ Д. Н „ Сани, ладыі н кони (Труды Моск. Арх. Общ , т. XIV).
75