Цей, не з нашої волі, швидкий огляд українських хат, в якому більше значіння мусіли б мати малюнки, ніж текст, дає, однак, уянління про те, наскільки, поминаючи всю її ріжиоманітність місцеву, українська хата в своїх варіяціях все-таки зостається та сама. Ще більше єдність її етнічного характеру виявляється в її плані; щодо варіяцій, то вони покажуться значно рельєфніше, коли будемо розглядати матеріял та способи будування хат, до чого ми зараз і прийдемо.
б) Матеріяли та способи б у д у в а н н я На просторі території, яку займає суцільне українське населення, будують хати з дуже ріжно-манітного матеріялу; з дерну, з землі або, ліпше сказати, глини, змішаної з соломою, з соломи, з очерету, з лози чи хворосту, обмазуючи глиною (тур-лучні хати) ; з трісок з глиною, з дерев'яних брусів у зруб, з цегли і, нарешті, дуже рідко, з каміння Така ріжиоманітність матеріялу залежала й залежить найбільше од географічних та економічних умов, але разом з тим, як це ми побачимо, тут був і вплив причин чисто етнічних. На українських степах, де майже зовсім немає будівельного лісу, будинки з глини цілком природні, й укрпінське населення цих степів, зрозуміла річ, не могло шодо цього не йти за своїми неолітичними попередниками та за своїми пізнішими південно-східніми сусідами, що не були або вже перестали бути кочевннками. Глиняні хати (див. долучену мапу) поширені на цілому півдні України, від Чорного моря до північної Катеринославщини та Херсонщини. Далі на північ за цими межами іде смуга турлучних хат, шо трапляються і в напрямі на південь, доходячи майже до середини Харківщини, Полтавщини та Київщини. На північ од цієї лінії вже переважають хати з дрібного дерева з глиною, будо-
вані у сохи, обмазані глиною і так само, як і в усіх попередніх місцевостях та при всіх инших матеріялах, білені всередині і назверх. Смуга цих хат займає північні частини Харківщини, Полтавщини, а почасти й цілу Київщину. За нею йде вже смуга рублених дерев'яних хат, що, як до заможностн населення, трапляються скрізь: як виняток — біля Таганрога, досить часто — на Полтавщині та на Київщині і як загальне правило — тільки на Чернигівщи ні, на півночі Київщини, на Волині та далі на захід — в Галичннї І на Карпатах; але їх обмазують глиною та білять крейдою або гіпсом скрізь аж геть на північ та до самих гір в Галичині, де зникає вже ця ознака, що становить наявний пережиток старовини. Пдучи за системою, що ми вже її прийняли, розднвімся всі ці способи будування, починаючи з на «примітивніших.
1) Будови з дерну та глини. Початок будов такого роду слід, мабуть, шукати в уживанні дерну, щоб робити невелнчкі стінки довкола землянок, що були тільки з самої стріхи або з ями з стріхою над нею. Такий ужиток дерну трапляється і тепер, і цілком природньо буде припустити, що від споруджування таких стінок міг стати і перехід до будування цілих будинків. Нам не довелося бачити хат з дерну, але, як оповідали козаки на острові Тамані, там недавно ще було дуже багато таких будов. А тепер ставлять будники або валькові (в Бессарабії — чамурові), або саманні. инакше — лимпачеві. Щодо перших, то для їх спорудження вичищають невеликий простір землі, прокопують грунт до глини, потім глину роздроблюють, наливають на неї води та місять її або ногами, або кіньми, пускаючи їх топтатись по глині; до глини додають солом'яної січки або полови. Коли таким способом витвориться вже досить чіпка маса, з неї роблять руками вальки, цебто плисковаті циліндричні шматки глини, і з них зараз же й ліплять стіни, накладаючи вальки один на одного й утоптуючи їх та вирівнюючи иноді дощечкою. Підвівши таким способом стіни на '/а чн на V« аршина, дають їм висхнути, а потім ставлять далі на таку саму височінь і т. Д. Значно скорше та зручніше йде праця з лимпачу, чи саману. Так звуть великі цеглини, витиснуті в дерев'яній формі з щойно описаної мішанини глини з соломою. Лимпачі виробляють у вільний час в належній кількості, а потім одразу ставлять з них будинок (табл. VIU, g) Однак валькові будинки мають перевагу над самановими, бо в останніх, хоч самани н заливають рідкою глиною, між ними все-таки зостаються щілини, куди заходить вода та через які можуть пролазити гризуни та ріжна комашня, а валькові стіни, якщо вони досить товсті, незвичайно міцні і можуть стояти дуже довго. Збудована таким способом руснацька церква в Тульчі (Добруджа) існує, кажуть люде, з кінця XVIII століття. Такого роду будови можна бачити вже на передмістях Єлисаветграда, де їх звуть землянками, бо вони мають і земляний некру-тий дах; ще далі на південь такі будови вже цілком звичайні.