Мисник, судник або просто полиця, що має у лемків іде оригінальну назву подишір, являє собою патичку або кілька поличок, що становлять щось подібне до відкритої шафки чи етажерки для посуду. Біля мисника іцс иноді Прироблюють до стіни ліжник, маленьку паличку з дірками, куди застромлюють ложки; у бойків села Лавочної у назві цієї полички відчувається відгомін слав’янської старовини: там звуть її жичник, цебто слав’янеький лжичник.
Лати та ослони в українській хаті не являють собою нічого особливо оригінального; це звичайні лавки, або прироблені нерухомо до стїн, або рухомі, що стоять коло столу, А сам стіл, крім особливої міцности, відзначається ще иноді розкішними різьбленими оздобами, особливо у гуцулів (мал. 12), де нижня частина одночасно служить і за скриню.
Ліжко або постіль оздоблена у них також,— а иноді й у бойків,— дуже старанною різьбою (мал. ІЗ).
Крім того, у них не позбавлені особливого інтересу й деякі хитрі застосування щодо самого спорудження ліжка, які мають на oui блох та блощиць; вони полягають в тому. Що ліжко роблять на дуже високих ніжках, і дістатись до нього не всякий зможе, не підставивши що-небудь для того; або ліжко ставлять на дна продовжених бруски, прироблені з одного боку До стіни, а з другого — до печи таким способом, що ніжки зовсім не торкаються долівки (мал. 14).
Над ліжком чи полом підвішують на шпурах, що прикріплені до столі, жердку, яка в гуцулів буває також вкрита вибагливими різьбленими оздобами, на неї вішають одежу. Так само над ліжком чи полом або біля нього підвішують, иноді цілком особливим способом, колиску для дитини; при цьому треба зазначити, що ця мебля на Україні ніколи не буває стояча, на ніжках або на дугових підставках, а завше висяча. Иноді це просто дерев'яна рама з підвішеним до неї прямокутним полотняним мішком, а иноді це — луб'яний кошик з полотняним дном або ще иноді дерев'яна коробка, часом дуже гарної форми.
Скриня в українській етнографії ге пер уже трохи відійшла від того, що це слово означало у римлян (serînium), коч сама річ існує й досі на Україні під назвою бодні. Бодня це невисока кадушка, або довбана, або складена з клепок та обручів з приладженим до неї верхом та з замком; вона виключно служить дівчатам та жінкам для переховування їхнього майна. А словом «скриня» звуть тепер те, що римляне звали area; скриня буває досить велика, дерев’яна (иноді обкована), на Україні вона майже завше розмальована квітками або (найбільше у гуцулів) оздоблена різьбою, її часто ставлять на чотирьох невеликих коліечатах, щоб легко пересувати з місця на місце. Гуцульська скриня, шо нагадує своєю формою щось подібне до саркофага з двохехильннм верхом, одзначається, крім оригінальних різьблених оздоб, ще й тим, що в ній, як у римській pyxis, вздовж краю верха зроблений жо-лобчик, який покриває собою цілий край скрині.
До числа приналежностей хати належить також і пристосування для освітлення хати. Найстаріший спосіб освітлення на Україні — це, без сумніву, лучина, уживання якої, шо й тепер ще трапляється на півночі Волині й Чернигівшини,— було поширене досить далеко на південь і заходило за Київ майже до самих степів, а в V ст. (в час посольства Приска до Аттіли) було це звичайне освітлення у придунайських слав’ян. Але на півдні України, мабуть, за не менш старовинне треба вважати й лойове освітлення, так званий каганець, що на очах автора цих рядків майже цілковито заник та
якого місце заступила нафтова лямпа. Лучину (скалку) просто застромляли або в дірку в стіні, або в навмисне для того заготовлений шматок глини; в ньому иноді робили для скалок спеціяльні дірки, випалюючи їх; а то ще запалювали скалку в окремому приладі, який, здається, у Великоросі! був невідомий, так само як великоруський «свѣтец» зовсім не був відомий на Україні. Це так званий світник, світич або світоч; це був иноді дерев’яний пень з поставленим на ньому черепком, куди вставляли скалку, а над пнем ставили вертикально видовбаний стовбур дерева, що проходив через стелю та стріху, утворюючи наче другий комин, як ми це бачили в селі Тур Ковельського повіту на Волині. Иноді скалку приміщують на залізну решетину, підвішену до пірамідального отвору зложеного з дощок димаря, що так само, як і в першому випадку, проходить через стріху, щоб виходив дим. Иноді замісць цього димаря ставлять конус із полотна чи з лози, що обмазаний всередині глиною, а верхньою своєю частиною прироблений до вивідного димаря. В чистих, не чорних, а білених хатах середньої Волині скалка горить в спеціяльній пічурці, зробленій скраю печі, і ця пічурка має вихід для диму в піч або в димар. Подібні прилади нам доводилось бачити на півночі та на північному заході Чернигівщини, в селі Покуль та ин. Каганець являє собою щось подібне до плошки: иноді це просто черепок, а иноді — це таки плошка з підставкою, що також зроблена з глини. Із зменшенням вівчарства та з дешевою нафтою каганець уступив своє місце лямпі, часто без шкла, яка дає не менше чаду, ніж каганець, а світла навіть менше, але зате не треба щохвилі поправляти гніт. Тому не дивно, що на півночі України освітлення скалкою тримається ще й досі; воно не тільки дає значно більше світла, але також і зогріває хату, а соснові тріски, особливо з коріння, поки що можнач збирати дурно. Мішане, а особливо ремісники вживають уже свічки та нафтові лямпи, які, наприклад у чоботарів, приміщують в шкляній баньці, а в баньку наливають води; баньки ці занесені на Україну, мабуть, з Німеччини через Польщу.