Стверджуючи, що соціальна історія Америки рухалася в напрямі посилення її національної культури, ми ризикуємо вказати на певну неминучість, проголосити, що історія розгорталася наперед визначеним способом. Правду кажучи, у соціальній історії Америки були і починання, і зупинки, і рух назад, як-от економічні депресії та масові заворушення. Деякі події блокували поширення американської мейнстримової культури (приміром, посилення расової дискримінації афроамериканців), а інші події прискорювали це поширення (як-от економічний бум після Другої світової війни). Крім цього, американці сварилися між собою щодо культурних патернів: на апокаліптичний манір це відбувалося в битвах біля Ентітема й Ґеттісберґа[5], а звичнішими способами вони сперечалися стосовно таких проблем, як навчання в державних школах, алкоголь і права жінок. Неминучості не було. Та все ж загальна тенденція до більшої безпеки, до зростання багатства та збільшення кількості соціальних груп означала, що з плином часу американська добровільність поширювалася.
Звідки ми знаємо, як культура й характер американців змінювалися впродовж століть? Досить часто людина бере книжку, присвячену цій темі, і дізнається, що автор ретельно розповідає про зміни в тому, як інтелектуали говорили про культуру й характер американців. Ідеї справді важливі, проте зазвичай бродіння інтелектуальних ідей не перешкоджає глибинним течіям соціальних трансформацій. (Наприклад, чи можемо ми серйозно поставитися до твердження одного автора, що квантова теорія розладнала відчуття безпеки в американців, зважаючи на те, що більшість їх не вірить у еволюцію, так само як і в невидимі кванти?) Хоча це й непросто, та ми мусимо шукати прямих доказів того, як пересічні американці думали, відчували й діяли24.
Існують так звані надійні докази (hard evidence): переписи населення, опитування й адміністративні дані, що вимірюють поведінку американців і часом також їхні думки й почуття. Але що глибше ми занурюємось у минуле, до Другої світової війни та, звісно, до 1900 року, то більше маємо покладатися на так звані ненадійні докази (soft evidence), як-от особисті щоденники, листи, спогади й повідомлення про новини в газетах. Також ми повинні висновувати думки, почуття й поведінку людей із матеріальних аспектів їхнього життя. Наприклад, історики припускають, що американці колоніальної доби рідко запрошували гостей у свої домівки, адже там не завжди були стільці. Інші вчені на підставі крихітного надгробного каменя, на якому викарбувано лишень одне слово «Дитя» (Baby), висновують, що американські батьки в колоніальну добу дотримувались емоційної дистанції щодо своїх немовлят. Хай би чим послуговувалися дослідники (результатами опитування 2005 року, щоденником юної дівчини 1835 року чи кухонним начинням 1685 року), вони мусять скептично ставитися до будь-яких доказів, шукати підтвердження, порівнювати його з іншими фактами й розміщувати його всередині ширшого набору даних. Завдяки такому підходу історики чимало дізналися про життя звичайних людей (і навіть про їхні думки й почуття) у далекому минулому. Я створив цю книжку головним чином на підставі багатьох вельми детальних праць, написаних істориками25.
Увесь обсяг того, що відкрили вчені, породжує ще одну складність. Значний масштаб цієї книжки вимагає глибоких компромісів. Кожній темі присвячено майже безмежну кількість літератури, якій я не можу віддати належного. Щоб послатися на всі джерела, потрібно написати енциклопедію. Не бажаю оскаржувати звинувачення в тому, що я проґавив важливі наукові праці. Однак плекаю надію, що література, яку я вказав вибірково, чесно репрезентує те, що історикам відомо про ці теми26.
Такі обмеження також почасти пояснюють, чому я зосередився на американській «мейнстримовій» культурі. Саме тому, що намагаюся розповісти про зміни в житті пересічних американців, я присвячую менше уваги тим американцям, чий досвід відрізняється від пересічних. Робітничий і середній класи, протестанти, мешканці півночі, народжені у США, білі більше привертають мою увагу, ніж еліта й злидарі, католики та євреї, мешканці півдня, іммігранти, небілі. Це неминуче означає, що читачі можуть поставити під сумнів окремі мої висновки, які недостатньо враховують класові, регіональні, релігійні, расові чи етнічні відмінності.
5
Битва біля Ентітема сталася 17 вересня 1862 року, битва біля Ґеттісберґа – 1–3 липня 1863 року. Це найкривавіші битви під час Громадянської війни у США, в яких було вбито й поранено тисячі людей.