Із плином століть життя американців ставало значно безпечнішим. Загроза випадкових і непередбачуваних бід, як-от хвороби, поранення чи економічної невдачі, знизилася. Маючи змогу день у день покладатися на їжу, дах над головою та безпеку, більша кількість американців набувала впевненості у своїх силах і відчуття опертя на себе (self-reliance). Більше американців щось планували: свою кар’єру, вагітність і пологи, освіту для дітей, вихід на пенсію. Вища фізична й економічна безпека, ймовірно, послабила їхнє відчуття тривоги. У міфах минуле виглядає начебто безпроблемним, однак перспектива, наприклад, хвороби рослин, яка знищить увесь урожай, мабуть, колись лякала американців більше, ніж нині їх страхає загроза звільнення з роботи.
Безпека зростала ні рівномірно, ні неперервно. В окремі періоди, приміром під час внутрішніх воєн, зростання безпеки припинялось або вона навіть знижувалася. Саме таким часом, мабуть, є початок ХХІ століття. «Нова небезпека проникла в кожен розум незалежно від багатства чи статусу», – промовив генеральний секретар ООН Кофі Аннан у грудні 2001 року. Звісно, він натякав на терористичні атаки 11 вересня, що позбавили життя майже трьох тисяч людей. Іноземні загрози знов оприявнилися. Але, мабуть, глибші повсякденніші наслідки мало зростання економічної вразливості, що її пересічні американці відчували від 1970-х і до фінансової кризи наприкінці 2000-х2.
Зростання безпеки в історії відбувалося не однаково для всіх. В окремі епохи, скажімо, коли медицина почала істотно вдосконалюватися, багатші американці виграли значно більше, ніж бідні. В інші епохи, приміром, коли подіяли медико-санітарні заходи, бідніші американці мали з цього більшу користь, бо умови їхнього життя досі були вельми кепськими. Тримаючи в голові ці застереження, ми все ж можемо сказати, що сучасні американці живуть в умовах набагато більшої безпеки й передбачуваності, ніж їхні предки й навіть їхні президенти. Чи відчуття безпеки в американців теж зростало – це складніше запитання.
Кілька сухих цифр пояснюють контекст нещасть Абрагама Лінкольна. 1850 року, коли народився його син Віллі, типове біле немовля чоловічої статі мало лише 75 відсотків шансів зустріти свою першу річницю дня народження й могло сподіватися прожити лише до 38 років. (Віллі помер в одинадцять років.) Через 150 років біле немовля чоловічої статі мало понад 99 відсотків шансів пережити свій перший рік, а середня очікувана тривалість його життя становила 75 років. Середня очікувана тривалість життя для чорних немовлят нині значно менша, хоча все ж більша, ніж будь-коли раніше. У ХІХ столітті навіть молодим чоловікам, що пережили вік немовляти й дитинство, загрожував значний ризик. Приблизно кожен четвертий чоловік, якому 1880 року виповнилося двадцять, не доживав до сорока п’яти. Через 100 років лише кожен чотирнадцятий помирав так рано. Американці перших поколінь регулярно стикалися зі смертю та страшилися її. Пересічна жінка періоду Американської революції[6], ще не досягши середнього віку, вже могла поховати обох своїх батьків і чотирьох дітей. Щоденники й листи американських матерів свідчать, що «випадки смерті немовлят утворювали постійне тло… [їхнього] досвіду й емоцій». Лише після Першої світової війни типова мати могла побачити, як дорослішають усі її діти. А позаяк кількість постійних травм і хвороб зменшилася, то вона могла сподіватися побачити, що її діти дорослішають здоровими. Утім, це поліпшення не дотримувалося рівномірного зростання. Покоління нещасливих синів Лінкольна мало чи не найкоротшу тривалість життя в американській історії. І хоча американці колись були вельми здоровими, проте до 2000 року вони втратили цю особливість3.