Мабуть, це рай
Перші покоління європейських колоністів виявили в Америці чимало диких тварин, густі ліси, наповнені рибою річки й безмежні поля родючої землі. Такий надлишок означав, що після перших важких десятиліть новоприбульці могли сподіватися на відносно добре життя. До середини XVIII століття вони з’ясували, які сільськогосподарські культури найефективніші для нових земель, і завдяки налагодженню торгівлі весь рік мали різноманітний раціон. Колоністи на початку XVIII століття споживали стільки м’яса, скільки європейці лише через 200 років, тому колоністи уникли періодичного голоду, від якого потерпала Європа, і, мабуть, менше трудилися задля ліпшої їжі, ніж тогочасні європейці. Американці, сильно розпорошені сільською місцевістю, також уникли багатьох епідемій, що винищували європейців, які зазвичай юрмилися в селах і містах. Мешканці Нової Англії тішилися найліпшим здоров’ям у колоніях, завдячуючи цим, зокрема, вкрай холодним зимам, що знищували чимало патогенних мікроорганізмів. (Тому пуритани були здоровими й фертильними, і хоча початково їхня кількість була відносно невеликою, їхні нащадки домінували на півночі США через 200 років.) На інших територіях, особливо на вологому півдні, смерть спіткала багатьох дорослих, лишивши позад себе чимало юних сиріт. А втім, колоністи загалом вважали свої землі обраними Божественним провидінням. Білі американці народжувалися в більшій кількості й завше виростали вищими, здоровішими й жили довше за їхніх двоюрідних братів і сестер на батьківщині. Можна збагнути, чому європейські очевидці мали схильність характеризувати Америку колоніальної доби як аркадський сад надлишку та як землю вискочнів і хвальків4.
Проте життя інших у Новому світі погіршувалося. Хвороби Старого світу прибували з Європи нерідко в жилах малих дітей, фактично винищивши на початку XVII століття чимало індіанських племен. Один з колоністів згадує у своєму щоденнику епідемію, яка «вигубила більшість мешканців уздовж усього морського узбережжя, а в окремих місцях цілком знищила чоловіків, жінок і дітей, унаслідок чого не лишилося жодної людини, що заявила б право на землю, якою вони володіли». Інфекційні хвороби, переселення, війни та психічний неспокій, притлумивши в північно-східних індіанців прагнення народжувати дітей, скоротили кількість їхнього населення за одне століття, мабуть, на 80 відсотків. Раби з Африки також поплатилися за відкриття Нового світу. Ті з них, хто пережив «середній рейс»[7], стикнулися з новими хворобами, виснажливою працею й часто брутальним ставленням. На початку XVIII століття чверть завезених рабів у Чесапікському регіоні померли впродовж їхнього першого року. У середньому раби жили лише п’ять років після прибуття. (Та все ж їхні умови були ліпші, ніж у Вест-Індії!) Лише наприкінці XVIII століття африканці у Північній Америці зажили досить добре, почавши народжувати дітей і збільшувати свою чисельність. Чимало європейців, що прибували як слуги, стикнулися зі схожими суворими умовами. На початку XVII століття приблизно 80 відсотків білих сервентів[8] померли від хвороб або неправильного лікування5.
Хоча вільні колоністи, що мали достаток, були здоровіші за європейців, індіанців і слуг, їхнє життям зазвичай було коротким і сповненим небезпек. Вони боролися з нещасними випадками, нападами індіанців, антисанітарією в домівках, дефіцитом поживних речовин, ризиками пологів і періодичними епідеміями. У багатьох населених пунктах заможні сім’ї залишали низини й переселялися на височини в пору літніх місяців, коли ширились епідемії. А втім, хронічний біль і виснаження тоді були повсюдними. Історик Роберт Дарнтон, розмірковуючи над зруйнованими зубами Джорджа Вашинґтона, писав: «Це здається недоречним, але, прочитавши тисячі листів із XVIII століття, я часто думаю про страх перед гнилими зубами, жах перед мандрівним зубодером, гострий зубний біль у людей будь-де на початку модерного світу». Автори особистих щоденників тієї доби розповідають про місяці невпинних страждань. Бенджамін Франклін намагався віднайти якусь компенсаційну позитивну рису в хронічному болю. Він дійшов висновку, що такий біль стимулює людей: «Спершу нами рухає біль, і весь подальший шлях наших життів є лише однією тривалою серією вчинків із метою звільнитися від нього». Вночі чутливість і відчай зазвичай посилювалися ще більше. Один добре знаний пастор Нової Англії накладав «суміш коров’ячого кізяка й свинячого жиру на своє обличчя вночі», щоб хоч якось полегшити біль. Алкоголь надавав тимчасового полегшення, однак чимало з тих, кого переповнював біль (та їхні сім’ї), нерідко віднаходили тривале полегшення лише в смерті. Люди, що жили в такому світі хронічного фізичного болю, мабуть, терпіли свої муки стоїчніше, ніж сучасні американці з їхніми шафками у ванній, де зберігаються знеболювальні, а втім, страждання тогочасних людей, поза сумнівом, посилювало їхні виснаження, депресію і дратівливість6.
7
Middle passage – типовий для XVI–XIX століть маршрут кораблів, наповнених рабами, що починався від Західної Африки й через Атлантичний океан пролягав до Вест-Індії та Америки.
8
Сервенти (