Психічний біль, особливо спричинений агонією чи смертю найближчих родичів, також наповнював тогочасне повсякденне життя. Американці колоніальної доби реагували на це релігійними сподіваннями, однак часто відчували лише фаталізм і покірність. Чимало з них уникали скорботи шляхом ухилення від емоційної прив’язаності до інших. Батьки зазвичай стримували любов до своїх новонароджених малят. Жінка, що втратила вісьмох із дванадцяти немовлят, занотувала коротке життя однієї зі своїх доньок так:
5 вересня, 1767. Я розродилася дівчинкою приблизно о другій годині ночі.
6 вересня. Дитину охрестили й нарекли Мері.
7 вересня. Маля дуже добре почувалося до десятої години вечора, а тоді в нього почалися судоми.
8 вересня. Маля хворіло весь день.
9 вересня. Воно померло приблизно о восьмій годині ранку.
10 вересня. Його поховали.
Ще одна жінка у XVIII столітті народила сина в липні й згадала про нього знов у своєму щоденнику лише через два місяці, а по імені назвала його аж через шість місяців, коли мала більшу певність, що він житиме. Щоденник Якоба Гільтцгаймера, успішного німецького іммігранта, що прибув до Філадельфії незадовго до Американської революції, схожим чином свідчить про спроби (не завжди успішні) угамувати скорботу. 6 липня 1766 року він писав: «Моя дружина спородила сина о третій годині цього ранку». Гільтцгаймер не називає синового імені й надалі не згадує про сина до кінця року. Він констатує смерті онуків мимохідь, зрідка називаючи їхні імена. Ось його запис 1 жовтня 1794 року: «Минулої ночі, повертаючись додому від Томаса Фішера, який дозволив поховати дитину мого сина Томаса в землі квакерів, я так кепсько підвернув щиколотку. <…> О четвертій дитину мого сина поховали». Однак Гільтцгаймер також повідомляє про споглядання смерті дорослих: про перебування біля смертного ложа своєї 49-річної дружини 1790 року, про те, як обіймав свого 31-річного сина, що помирав 1793 року, і пригадує «лагідну усмішку» на вустах своєї 21-річної доньки після її смерті 1794 року. В Америці колоніальної доби подібний психічний біль був звичним явищем, як і «робота над емоціями» – захисна холодність, пошук розради в релігії, щоб притупити той біль7.
Американці колоніальної доби розуміли крихкість життя. Пуританські пастори наголошували на примхах смерті й на необхідності релігійної готовності до смерті. Чимало повторювали ось цю приказку, зокрема й преподобний Коттон Мезер[9]: «Якщо в старигана смерть перед самим носом, то в парубка смерть за плечима; Смертельний Удар може бути поруч із людиною, як і будь-який інший удар». Схожим чином, напис на могильній плиті 1776 року в містечку Скенектеді, нині штат Нью-Йорк, проголошує: «Підготовленій душі не потрібне відстрочення, / Виклик до суду з’являється – праведник підкоряється». У XVIII столітті американці відчували свою скорботу безпосередніше. Уцілілі дедалі частіше розташовували на могилах плити з епітафією, зокрема й на могилах жінок і дітей, і в тих епітафіях писали про своє горе. Тут є ознаки того, що виникає менш покірне (і більш сентиментальне) ставлення до смерті, однак навіть 1800 року американці жили просто в затінку смерті, а не споглядаючи її хмару на обрії8.
Попри те що життя було коротким і жорстоким, навіть для таких привілейованих індивідів, як Гільтцгаймер, земля була досить щедрою, що навіювало дедалі більшій кількості американців відчуття оптимізму й навіть самовпевненості. Але знадобилося століття чи й більше, щоб помітно розширити коло впевнених у собі людей, бо настали важкі часи.
Немає Едемського саду
У XIX столітті сталося значне економічне зростання: фермерські господарства захопили ліси й луги, канали з’єднали річки й озера, заводи отримували електроенергію з водних шляхів, а міста збільшувалися. А втім, у міру того, як економіка процвітала, здоров’я пересічних американців погіршувалося. Біоісторики з’ясували, що зріст дорослих – це надійний показник фізичного стану людей, особливо того, наскільки якісно вони харчуються та наскільки здоровими вони були в дитинстві. Американські чоловіки, народжені після 1830 року, в середньому мали нижчий зріст порівняно з чоловіками, народженими раніше. Середня очікувана тривалість життя також скоротилася. 20-літній чоловік 1800 року міг сподіватися прожити до 47 років, а 20-літній чоловік 1850 року – лише до 419.