Цю «довоєнну головоломку» (економіка зростала, проте американцям гіршало) можна пояснити по-різному. Одні вчені наголошують на хворобах: з-за кордону прибувало більше іммігрантів, усередині країни більше людей пересувалося, у містах зростало скупчення людей, більше американців працювали на заводах і фабриках, більше дітей відвідували школу – і всі вони поширювали інфекції далі й швидше. Токсичні побічні продукти індустріалізації, як-от дим від спаленого вугілля, також робили свій внесок. Хвороби уповільнюють зріст людей і, звісно, підвищують рівень смертності. (Європейські країни, що пережили індустріалізацію до появи сучасної системи охорони здоров’я, здається, також потерпали від високої смертності.) Інші вчені, розмірковуючи над «довоєнною головоломкою», наголошують на харчуванні: стрімке зростання кількості населення, особливо в містах, перевантажило постачання продуктів харчування та підняло на них ціну. Покупці замінили дорогі й поживні харчі на дешевші й такі, що просто насичували. У раціоні американців молоко й сир заступили хліб і цукор, це, імовірно, тому, що худобу в містах стало утримувати важче. Навіть на фермах діти, що народжувалися в середині ХІХ століття, виростали нижчими на зріст. Це було зумовлено, мабуть, тим, що їхні батьки більшу частину своєї землі використовували для вирощування сільськогосподарських культур на продаж. Як прибічники пояснення на підставі хвороб, так і прибічники пояснення на підставі харчування також вказують на поширення економічної нерівності в Америці до початку Громадянської війни. Середній дохід збільшився, однак водночас поширилися відмінності в рівні багатства, як і відмінності в зрості й тривалості життя. Внаслідок індустріалізації кількість бідних дітей зростала, вони гірше харчувалися й були вразливішими до хвороб. А діти еліти, як-от студенти Гарварду, не потерпали від зниження зросту або ж стикалися лише з незначним його зниженням. Парадоксальним чином зріст рабів чоловічої статі також не змінився або лише трішки знизився, оскільки рабовласники захищали свої фінансові інвестиції. Становище пересічних американців погіршилося10.
Мешканці міст страшилися примари чуми (першого вершника Апокаліпсису), яка навідувалася регулярно. 1832 року до жителів містечка Скенектеді дійшли чутки про холеру в Англії, а згодом вони помітили її поширення на півночі штату Нью-Йорк. Громадські діячі мобілізували мешканців містечка, щоб вони очищали вулиці, експериментували з дезінфекційними засобами, що містили хлор чи оцет, змінили свої особисті звички й долучилися до молитви. Врешті-решт, того літа їм довелося стикнутися з понад 40 смертями в містечку, де мешкало п’ять тисяч осіб. Місто Нью-Йорк, розташоване далі на південь, постраждало набагато сильніше. Десятки тисяч заможних людей утекли з Мангеттена. «Дороги в усіх напрямках були забиті переповненими диліжансами, екіпажами, взятими напрокат, приватними екіпажами та вершниками на конях, усіх розпинала паніка, і вони тікали з міста», оселяючись у будинках фермерів на багато кілометрів навколо. Померло понад три з половиною тисячі ньюйоркців, які не втекли чи не змогли втекти, переважно злидарів, іммігрантів і чорних. В окремих кварталах смерть наставала так раптово, що трупи лежали навіть у стічних канавах. У фронтирі штату Ілліной федеральні війська занесли холеру в населені пункти, що вже потерпали від сезонних епідемій. Холера тривала там до 1834 року, і смерть заскочувала людей так зненацька, що іноді два тіла клали на покривало в одну труну11.
Начебто випадковий шлях хвороби спричиняв болісні парадокси. Хоча діти щойно виниклого середнього класу виростали вищими й міцнішими за дітей бідняків, вони все ж за цієї доби незнання наук були майже так само вразливими до бактерій у воді та заразних інфекцій. Батьки й у добре облаштованих будинках, і в халупах переживали смерть дітей так само, як і Лінкольн, коли помер його син Віллі: «Мій бідолашний хлопчик. Він був занадто хорошим для цього світу. Бог покликав його до Свого дому. Я знаю, що йому набагато ліпше там, високо на небесах, але ж раніше ми так його любили. Як же тяжко, тяжко від того, що він помер!»12
Лінкольнів плач, як і плач багатьох інших батьків – представників нового середнього класу, що лунав до Громадянської війни, згадував про приховані мотиви Бога як певну форму пояснення, а також виражав дедалі більшу глибину втрати. Зменшення кількості дітей, яких народжували жінки, перетворювало кожну дитину на вельми особливу, що, певно, посилювало муки батьків. Така пристрасна реакція, можливо, також віддзеркалювала новоявлену ідею про те, що немовлята народжуються подібними до янголят, а не засудженими на вічні муки. Як ми з’ясуємо в шостому розділі, американці з середнього класу глибоко поринали в досвід скорботи й не відмовлялися від нього. У роки до Громадянської війни розквітла романтична чутливість і смерть часто слугувала приводом для її вираження, особливо на нових цвинтарях, схожих на парки та створених так, щоб посилювати гіркоту втрати. Отже, бачимо помітну розбіжність між повідомленням про смерть дівчинки Мері 1767 року, що складалося з переліку сухих фактів, і тим, що 1801 року писала мати, яка щойно втратила сина: «Вночі замість мого милого хлопчика, мого чарівного малятка… замість мого веселого херувимчика, який чекає, що його приголубить ніжна мати, я виявила бездиханний труп, що лежав у білих шатах невинності та смерті». Сара Коннелл Еєр, мешканка Нової Англії із середнього класу, чий підлітковий щоденник я ще цитуватиму пізніше, 1815 року знов почала вести щоденник, написавши таке: «Відтоді як я завершила свій останній щоденник, я стала матір’ю чотирьох дітей, які тепер лежать поруч на цвинтарі. <…> останнє дитя було милим, цікавим хлопчиком, який прожив шість місяців. Він був чарівною квіткою, і я вірю, що тепер його пересадили в райський сад. Хоча смерть цього дитяти виявилася для мене великим випробуванням, та все ж я сподіваюся, що покірно скорилася волі мого Небесного Отця»13.