Навіть оминувши смерть, американці в ХІХ столітті потерпали від хронічного нездужання й потворності, спричинених такими хворобами, як віспа, а також від інвалідності після нещасних випадків. Американців у західних штатах особливо мордувала малярія. Ті, хто вижив, зазнавали періодичних нападів лихоманки, відчували хронічну втому й були вразливими до інших хвороб. Чимало способів лікування, як-от кровопускання та опіум, часто тільки погіршували стан людей. Нещасні випадки, особливо у фермерських господарствах, ставалися повсюдно. (Самого Лінкольна у віці дев’яти років кобила, вихнувши задньою ногою, так сильно вдарила в голову, що сусіди вирішили, ніби він на смертнім одрі, й покликали його батька.) Робітники у промислових цехах зазнавали опіків, їхні пальці застрягали в обладнанні, періодично там лунали вибухи. Навіть пізніше в ХІХ столітті ризик смерті лишався високим. Історик Пітер Найтс дослідив документи понад двох тисяч чоловіків, що народились у Бостоні між 1860-м і 1870-м роком, і виявив, що чимало з них падали з риштувань, їм защемляло кінцівки в механізмах або ж вони помирали від інших нещасних випадків. Життя робітників-іммігрантів, що працювали на великих заводах, було особливо небезпечним. На металургійних заводах у Піттсбурзі «розплавлений метал бризкав на робітників. Усюди лежали нестійкі купи залізних брусків. Гаряча підлога обпікала ступні крізь дерев’яні підошви. Мульди й печі вибухали. <…> Унаслідок шуму робітники на металургійних заводах глухнули або ж у них погіршувався слух». Поява потягів і трамваїв у другій половині ХІХ століття призвела до збільшення кількості нещасних випадків серед пішоходів, пасажирів і навіть кондукторів. Один кондуктор зізнався, що коли він збирає плату за проїзд біля крайніх місць у трамваї, то щоразу «ризикує зіштовхнутися з купою цегли або з піччю для обпалювання». А втім, життя фермерів, що мали справу з дратівливими тваринами й кустарними механізмами, було ще небезпечнішим14.
Попри всі загрози й виснаження, фізична безпека істотно поліпшилася наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Завдяки новому розумінню виникнення хвороб місцеві органи влади започаткували низку санітарних заходів. Вони будували або розширювали системи водопостачання, каналізаційні мережі й очисні споруди, очищували питну воду, осушували застійні водойми, а також звільняли вулиці від сміття й бруду. Як і завше, дехто дістав із цього користь раніше за інших. Навіть на початку ХХ століття мешканці робітничих кварталів брали воду зі струмків і річок, забруднених переповненими помийними ямами. Однак урешті-решт проєкти органів влади істотно зменшили кількість бактерій, що передаються водою й відходами, для майже всіх містян. Завдяки таким катастрофам, як Велика чиказька пожежа[10], міста збільшили свої протипожежні засоби. Нові будівельні норми й правила поліпшили безпеку, обмеживши кількість людей і вимагаючи застосування бодай мінімальної вентиляції. Регулювання ринку харчів, особливо судове переслідування постачальників молочної продукції, які розбавляли молоко водою, також скоротило кількість хвороб. Лише протягом 1890-х у місті Нью-Йорк рівень смертності знизився приблизно на чверть, почасти це сталося завдяки понад наявним там трьомстам санітарним інспекторам. У Бостоні рівень смертності зменшився приблизно на одну сьому, почасти завдяки дослідженню тисяч проб молока на рік15.