До початку Американської революції білі американці, ймовірно, були найзаможнішими людьми на планеті, хоча у світі, де панували злидні, це було й не дивно. Порівняно з європейцями, що часто голодували й тікали від голоду, американці колоніальної доби почувалися спокійно й упевнено. Землю в Америці мали можливість обробляти ті вільні люди, що розчистили її. Вона була такою родючою, що фермери могли поводитися неекономно, багаторазово висіваючи одні й ті самі сільськогосподарські культури на все тій же земельній площі, доки ґрунт не виснажувався, а тоді переходили на новий ґрунт. Регіональні відмінності затьмарюють цю оптимістичну картину. Північний схід найліпше узгоджується з моделлю доглянутих і (майже) самодостатніх фермерських господарств. Гессенські найманці, що воювали за британців упродовж Американської революції, складали пісні про заможних колоністів, де були такі рядки: «Усе, що шукає людина у світі, / Усе, що вона шукає, / Є в Америці». Земля на півдні була розділена між великими плантаціями та дрібними, занедбаними ділянками. Як багатії, так і злидарі неабияк залежали від вирощування вельми ризикованих експортних культур, як-от тютюну й рису. Один очевидець розповідав про будинки дрібних фермерів на півдні, які були «більш ніж удвічі гірші за ті будинки, що їх розсудливі плантатори надають своїм рабам… виготовлені з одних лишень палиць або невеликих обтесаних стовпів, покритих і заліплених багном, змішаним із листям». Фермерські господарства в західному фронтирі були невеликими, їх оточував ліс, і вони були майже не життєздатними. А втім, така сільська економіка разом із міською торгівлею та першими «мануфактурами» зростала за колоніальної доби найшвидшими у світі темпами49.
Як і будь-де у світі, деякі люди пожинали плоди праці інших. У XVII столітті таку працю зазвичай виконували білі сервенти. 1668 року в окрузі Міддлсекс, колонія Вірджинія, сервенти становили майже половину всього населення. Продаж себе чи своїх дітей у боргову неволю задля того, щоб заплатити за подорож до Америки, тривав до ХІХ століття. Однак сервенти були ненадійним джерелом праці: американські працедавці залежали від скрутних періодів у Англії або Німеччині, яким потрібна була допомога, а сервенти зазвичай відпрацьовували свої борги впродовж кількох років. Деякі колоністи натомість намагалися поневолити індіанців, однак корінні мешканці виявилися не придатними для такої праці. Раби-африканці працювали ефективніше і за рабів-індіанців, і за білих сервентів. На утримання африканських рабів потрібно було менше коштів, ніж на утримання білих сервентів, і це передусім тому, що власники годували рабів менше. Африканці рідко вимагали таких прав, які мали англійці, і лише горстка африканців отримувала свободу й змагалася з білими за робочі місця. Високі коефіцієнти смертності африканців, схоже, важили мало, бо завдяки постійному прибуттю кораблів работоргівців раби коштували дешево. До 1700 року у Чесапікському регіоні кількість африканських рабів значно перевершила кількість білих сервентів. Для зручності білі переконали себе, що деяку роботу можуть виконати лише африканці. Відвідувач колонії Джорджія 1735 року писав: «Праця тут надто важка, спека вельми інтенсивна, і білі через вологість у цю пору року не можуть працювати так, як негри, що очищають рис від лушпиння». У XVIII – на початку ХІХ століття землевласники розширили плантаційну систему, щоб задовольнити світовий попит на тютюн, рис і особливо на бавовну. Це радикально змінило життя рабів. Перші африканські невільники були майстрами на все, універсальними помічниками, що працювали поруч зі своїми господарями. Чимало їх мешкало в містах, і деякі викупили свою свободу. Однак згодом африканські раби дедалі частіше почали надривати жили у великих бригадах працівників, що виконували одноманітну, виснажливу роботу на просторих плантаціях. Імовірність здобути свободу в них була мала, а ймовірність продажу, травми та смерті – велика. До початку Американської революції кількість африканських рабів перевершила кількість усіх білих на крайньому півдні. Сільське господарство, що ґрунтувалося на праці рабів, почало визначати економіку півдня, і це тривалий час шкодило і білим, і чорним у цьому регіоні50.
Навіть вільні колоністи, попри те що їхні умови були ліпшими за умови в центральній частині Англії, на шотландських пагорбах чи в тісних містах, які вони покинули, стикнулися з серйозною економічною вразливістю (засухами й морозами, примхами міжнародної торгівлі), а ті колоністи, що мешкали у фронтирі, – з періодичними війнами. Дрібні фермери на півдні, виснаживши ґрунт вирощуванням тютюну та програвши конкуренцію плантаторам, що володіли рабами, посунули в горбисті віддалені райони. На північному сході через дедалі більші сім’ї чимало спадкоємців були змушені чекати довше, щоб отримати спадщину й успадкувати назавжди подрібнені фермерські господарства. Фермерське господарство зі 100 акрами для першого покоління сім’ї могло перетворитися на господарство із 25 акрами для третього покоління, і тих 25 акрів часто не вистачало для «достатку» (competency), як тоді казали. Чимало молодших фермерських синів (як-от Томас, батько Абрагама Лінкольна) були змушені вирушати на захід або в місто після смерті свого батька51.