Тому в XVIII столітті поширювалася нерівність. Одні династії процвітали (завдяки своїм умінням, контролю за народжуваністю чи просто удачі), а інші – бідували, успішні викуповували землю й майно в невдах. На території фронтиру почало оселятися дедалі більше людей, тому бідним і позбавленим спадщини стало важче переселятися трохи далі на захід (принаймні доти, доки нова держава дозволила колоністам захоплювати землі індіанців на захід від гір Аппалачі). Фермери, що втратили землю, орендували її у своїх багатших сусідів або ж ставали чорноробами в містах, які розросталися. Частину колоністів спостигло крайнє зубожіння, зазвичай це ставалося тому, що голова сім’ї захворів, травмувався, занадто постарів, почав неабияк пиячити або ж помер, а у випадку жінок це відбувалося тому, що вони вагітніли, будучи незаміжніми. Кожного могло спіткати зубожіння просто через брак фортуни, як-от через рецесію в економіці52.
Ці невдахи навряд чи могли сподіватися на державну допомогу. Міська влада спершу вимагала, щоб родичі допомагали злидарям, а якщо родичі відсутні, надавала невелике пожертвування людям, яких визнавали такими, що «заслуговують» на нього, як-от сім’ям, що лише тимчасово потрапили у скрутне становище, або вдовам із дітьми. У Філадельфії навіть сім’ї ремісників, що працювали, часто опинялися на межі голоду й виселення. Упродовж зими 1783–1784 років приватний благодійний фонд допоміг приблизно 1600 сім’ям, тобто десь кожному сьомому філадельфійцю. Однак отримати допомогу було складно, як ми вже бачили на прикладі Лейтема Кларка в колонії Род-Айленд. Міста часто вводили в місцеві домогосподарства зубожілих дорослих чи їхніх дітей у ролі сервентів, які відпрацьовували контракт. Притулок для сиріт у місті Чарльстон, Південна Кароліна, наприкінці XVIII століття, приміром, влаштовував учнями до майстрів своїх підопічних, переважно дітей бідних матерів-одиначок чи татусів-одинаків, щойно вони досягали підліткового віку. Для стриманих у використанні фінансів державних чиновників найефективніша стратегія полягала в тому, щоб посилати звільнених сервентів і рабів, самотніх вагітних жінок, алкоголіків і людей похилого віку без нагляду туди, звідки вони походять. Міста «наказували триматися подалі» тисячам «порочних» (vicious), як їх тоді називали, проголошуючи, згідно із законодавством колоніальної доби, що вони не відповідають за цих людей. 1785 року сліпого чоловіка 24 рази переміщували з одного міста в інше, коли чиновники в Істчестері, штат Нью-Йорк, посилали його назад у офіційну домівку в місті Провіденс, штат Род-Айленд. Упродовж XVIII століття кількість злидарів і їхня житлова мобільність зросли, як почастішали й розпорядження триматися їм подалі. У першій половині 1760-х населені пункти в окрузі Ессекс, провінція Массачусеттської затоки, наказали триматися подалі приблизно 900 сім’ям. 1770 року місто Чарльстон заборонило таким людям отримувати допомогу: іммігрантам із Франції, Ірландії, Німеччини або сусідніх колоній, переселенцям з інших міст Південної Кароліни, які не хотіли повертатися додому, а також сім’ям чоловіків, які служили в армії. Крім цього, неприязнь до бідних, схоже, загалом зростала, позаяк американці дедалі частіше покладали провину злиднів на самих бідняків, а не на брак фортуни або таємничу Божу волю, а ще тому, що бідні почали частіше відкрито висловлювати свою думку. У невеликих населених пунктах багаті й бідні сварилися через такі питання, як сплачування податку на зарплату для протестантських пасторів і закони, що регулюють комерційну діяльність. Бідні мешканці у великих містах виходили на вулиці й вимагали грошових виплат, а також закликали органи влади контролювати ціни на їжу. Напруга між класами посилювалася, підживлюючи національну революцію та стимулюючи прийдешні соціальні революції53.
Сум’яття, спричинене індустріалізацією