Окремі типи працівників (працівники фермерських господарств, моряки, докери, будівничі, робітники на заводах і фабриках) стикалися з довгими періодами байдикування, особливо взимку. Інші потерпали від депривації, позаяк, постарівши, не могли працювати, не мали заощаджень або підтримки з боку своїх дітей. Щоб уберегтися від жахливої старості, чимало ще спроможних працювати фермерів переписали свої господарства синам в обмін на домовлені гарантії довічного утримання для себе і своїх дружин. За доби, коли все ще панувала передчасна смерть, вдови й сироти становили левову частку невиправних злидарів. Годинниковий майстер Чонсі Джером пригадує смерть свого батька, коваля, у штаті Коннектикут 1804 року:
День його смерті видався для мене сумним, бо я знав, що втрачу свій щасливий дім і буду змушений [в 11-річному віці] залишити його, щоб шукати роботу, яка мене забезпечувала б. <…> бідні хлопчики були змушені найматися до фермерів, і було вкрай складно відшукати таке місце для життя, де до бідного хлопчика ставилися би як до людини. <…> я знав, що решта сім’ї незабаром виїде, і я, мабуть, більше ніколи всіх їх не побачу знов.
Джерома влаштували учнем до фермера, а потім до теслі, де він і працював, аж поки йому не виповнився 21 рік. Роберт Персіфулл, заможний вірджинець, помер 1817 року, заборгувавши сусідові 200 доларів. Після того як усю його власність продали, щоб повернути борги, його сім’я зубожіла, а його двоє дітей отримували допомогу від округу впродовж кількох років. Як і за колоніальної доби, «гідним» злидарям трохи співчували у спільноті, тож вони отримували незначну допомогу. У містах почали будувати притулки для зубожілих (almshouses) як одну з альтернатив «наказу триматися подалі» для бідних. Чимало з таких притулків згодом перетворилися на будинки для людей похилого віку. Державні чиновники прилаштовували працездатних осіб, як-от Чонсі Джерома, робітниками в прийми до місцевих родин. А «негідні» (приміром, чужинці, іноземці або раби похилого віку, яких звільнили їхні власники) часто кочували з місця на місце62.
Жоден вільний американець, працевлаштований чи волоцюга, не стикався з такою екзистенційною вразливістю, від якої потерпали раби, що їх могли продати або вбити з будь-якої примхи. А втім, з кожною дниною умови помітно змінювалися. Більшість рабів хоча й важко працювала, проте мала, як стверджували апологети рабства з південних штатів, гарантії зайнятості, харчування й житла доти, доки були живі їхні господарі, а маєтки лишалися цілісними. У менших фермерських господарствах раб і рабовласник могли працювати пліч-о-пліч, завдяки чому господар починав відчувати батьківську відповідальність за свого невільника. У рабів, яким не так пощастило, були жорстокі наглядачі, а також власники, що майже не відчували докорів сумління, коли продавали своїх рабів. У подружньої пари похилого віку, яку в 1930-х розпитали про період їхнього рабства, спогади відрізнялися. У дитинстві Джек Меддокс мусив спати разом зі своїми «братами й сестрами… на підлозі хатини, де ми в холодну пору притискались один до одного, щоб не замерзнути на смерть. Наше життя було суцільною мукою. Я ненавиджу білих людей щоразу, коли міркую про те, що ми були просто тваринами». Меддокс також пам’ятає голод, лупцювання й сексуальну експлуатацію. Однак Роза, його дружина, пригадує дитинство в «приємних невеликих хатинах. <…> І ми мали бавовняні матраци й ковдри. Також у нас було достатньо їжі… сироп, подрібнене зерно, борошно й м’ясо, картопля й чимало молока». Про свого господаря Роза мовила таке: «Ніколи не чула, щоб він чіплявся до жінок». Третій учасник інтерв’ю, Чарлі Мозес, пригадує умови, які були звичними передусім для польових робітників на великих плантаціях: «Господар лупцював, бив кулаками, ногами, вбивав. Він чинив усе, що заманеться, хіба що не їв нас. Ми працювали до смерті. <…> Я знаю, що неправильно плекати ненависть у серці, але – Боже всемогутній – так важко пробачити, коли я думаю про старого Ренкіна. <…> Голод, голод – ми відчували такий голод!» Раби потерпали від жорстокого ставлення й недоїдання, проте жили й не вмирали від голоду. Рабовласники зазвичай піклувалися про свою власність, тому, приміром, надавали рабам ліпшу медичну допомогу порівняно з тією, яку отримували бідні білі. Продовольчі пайки були невеликими, проте регулярними, і часто їх доповнювало садівництво, городництво й полювання. Попри заперечення прибічників рабства, жодна з цих мінімальних безпек не могла усунути первинну вразливість людини, яка є чиєюсь особистою власністю63.