Залізниця й передача урядом землі у власність допомогли сотням тисяч поселенців отримати гомстеди[14] на заході країни. Фермери дістали користь із легшого доступу до дедалі більшого національного та світового ринків, удосконалених методів виробництва і розвитку сільських населених пунктів. Водночас унаслідок зростання виробництва сільськогосподарської продукції та посилення конкуренції ціни на цю продукцію знизилися й фермери опинилися на фінансових «американських гірках». Як і завше у фермерстві, природа підкосила багатьох. Тривала засуха впродовж 1890-х змусила половину фермерів виїхати з округу Гескелл, штат Канзас. Урешті-решт дві третини гомстедерів на заході зазнали невдачі, фермери-орендарі в південних штатах боролися з виснаженим ґрунтом і нещадними комахами-шкідниками, а молодь усюди покидала земельні ділянки68.
Робітники в містах зазнали схожих злетів і падінь наприкінці ХІХ століття. Приміром, коли настала Паніка 1893 року, то приблизно половина робітників у Сан-Франциско втратили роботу. Вільна імміграція та урядова підтримка працедавців обернули нанівець спроби профспілок пом’якшити економічні удари. Періоди безробіття виникали як результат економічних циклів, проте вони також збігались із сезонними призупинками виробництва й мінливою долею окремих галузей промисловості. На металургійних заводах у Піттсбурзі третина чоловіків, що належали до робітничого класу, могли не працювати певний час посеред року. (Іноді працедавці тимчасово зачиняли заводи й фабрики, щоб перешкодити створенню профспілки.) У взуттєвій промисловості кількість робітників могла зменшитися вдвічі посеред літа або зими. Щороку між 1885-м і 1895-м, за одним підрахунком, приблизно третина робітників у штаті Массачусеттс перебувала без роботи в середньому по три або чотири місяці, а люди старшого віку навіть довше. Менш ніж половина робітників найбільшої в Америці текстильної фабрики «Амоскіґ», розташованої у Манчестері, штат Нью-Гемпшир, мали роботу цілий рік. Чимало галузей промисловості покладалися на армію «блукачів» (floaters) – тимчасових робітників, що приходили в сезон максимального обсягу виробництва, а потім дрейфували далі. Ще 1910 року приблизно 3,5 мільйона некваліфікованих робітників (із 10,4 мільйона таких робітників загалом) блукали від роботи до роботи. Відсутність державної допомоги для таких працездатних людей, навіть для тих, хто мав відносно стабільну роботу, примушувала їх використовувати свої грошові заощадження або дохід членів своєї сім’ї, коли це було можливим, а коли неможливим – то виїжджати з міста. Робітники фабрики «Амоскіґ», наприклад, часто поверталися на фермерські господарства своїх батьків у Квебеку в періоди нестачі роботи. За цієї доби, на відміну від доби перед Громадянською війною, значно менше промислових робітників мали якісь інші джерела доходу, як-от уміння вирощувати сільськогосподарські культури чи ремісничі навички: вони цілком залежали від зарплатні й мусили мандрувати в пошуках роботи. Керівники в населених пунктах зазвичай недолюблювали сезонних робітників, тому доручали поліції наглядати за ними й за потреби позбуватись їх. Як промовив один історик, ці «бродяги були звичайними трударями в Сполучених Штатах, що мандрували між роботами й місцями проживання»69.
Американці долали нестабільність економіки у різні способи. На думку історика безробіття Александера Кейссара, життя робітничого класу наприкінці ХІХ століття можна тлумачити як приклад того, як упоратися з економічною вразливістю:
То не сама лише бідність, а й вразливість… підштовхувала робітників перетворювати своїх дітей на робочу силу, брати до себе квартирантів, переселятися з одного місця в інше, накопичувати свої дрібні заощадження, живучи в неналежних умовах. То не сам лише настрій, а й потреба у взаємній підтримці підштовхувала трударів підтримувати близькі стосунки зі своїми родичами й об’єднуватися в етнічні спільноти. Структури життя в робітничому класі сформувалися під впливом періодичного завдання пристосовуватися до безробіття… [і] готовності пристосовуватися до безробіття70.
Деякі сім’ї долали вразливість, посилаючи матерів працювати (найчастіше покоївкою, служницею або прачкою), навіть попри вікторіанський ідеал, що жінкам варто лишатися вдома. Однак більшість сімей покладалися на незаміжніх доньок, які отримували зарплатню, часто працюючи в тій же царині. Робота служницею вважалася однією з найменш бажаних. Одна жінка пригадує: коли вона розповіла своїй матері, що в неї нема ради, окрім як працювати покоївкою, то мати «відвернулася від мене, притулилася до стіни й вигукнула: “Хіба я прибула до Америки для того, щоб мої діти мусили стати слугами?”». Жінки навіть обирали важку роботу на заводах і фабриках, щоб не мати справи з приниженням і несвободою, що притаманні роботі служницею. А втім, приблизно половина жінок, які працювали в 1870-му, були служницями (1900 року їхня кількість зменшилася до приблизно третини). Оселити в себе мешканців і квартирантів – це була головна альтернатива для дружини. У 1880 році приблизно половина сімей із робітничого класу в Піттсбурзі мали квартирантів, що зазвичай забезпечували орієнтовно чверть доходів сім’ї. Іммігранти й американці з лав робітничого класу здебільшого цінували безпеку більше, ніж підприємництво, тому вони, наприклад, купували будинок, а не інвестували кошти в бізнес чи освіту дитини. Будинок, на відміну від диплома, впродовж багатьох років забезпечував прихисток, дохід від квартирантів і часом ділянку землі для городу71.
14
Гомстед – ділянка державної землі на заході США, яку поселенці отримували у власність після 1862 року.