Коли згадані стратегії зазнавали невдачі, коли наставали важкі часи або інвалідність перешкоджала роботі, то американці наприкінці ХІХ століття все ж отримували незначну формальну допомогу. Якщо підтримки родичів або позик від етнічних асоціацій вже було недостатньо, то сім’ї спіткало страшне зубожіння й чоловіки вирушали в путь. Ще на початку ХХ століття приблизно половину американських сімей можна було класифікувати як бідні і вони часто переселялися. Приміром, лише чверть мешканців Піттсбурґа 1900 року все ще перебували там 1905 року. То була доба, коли популярний дарвінізм об’єднався з політикою невтручання держави в економіку для того, щоб визнати бідняків фізично й морально непридатними, а на працездатних чоловіків без доходу навісити ярлик «нероби» (shirkers). Політичну верхівку, як і завше, передусім непокоїло заощадження грошей, але також її дедалі більше непокоїло зростання ледарства. У частини бідняків були можливості: ветерани армії Союзу та їхні сім’ї удостоювались ярлика «гідні бідняки» (deserving poor) й отримували від держави пенсію; фермери в багатьох місцях, зокрема в штаті Ілліной наприкінці ХІХ – на початку ХХ, брали до себе на роботу сиріт; а в містах притулки для сиріт часто доглядали за дітьми бідних батьків[15]. Однак більшість злидарів мусили долати труднощі самостійно, чи використовувати ресурси своїх родичів, чи отримувати особисту пожертву від сусідів, а інакше вони доживали віку в притулку поруч із людьми похилого віку, немічними та психічно хворими. Один історик сільської місцевості штату Нью-Йорк писав: «Люди, які не мали родичів або чиї родичі жили на великій відстані, були особливо вразливими». Вони врешті-решт ставали безхатьками або опинялись у спеціальних закладах. Страх перед притулком для зубожілих, старих і немічних був звичним явищем. 1871 року журнал Harper’s Weekly опублікував на обкладинці такий вірш: «Позаяк я старий, безпорадний і кволий, / А дні моєї молодості минули, / То схилом до притулку / Плетусь я сам, щоб там померти»72.
Попри всі хитання й нестабільність, темпи економічного розвитку дедалі прискорювались і доходи пересічних американців зростали. До кінця ХІХ століття діти знову виростали вищими за своїх батьків. Лави представників середнього класу неухильно збільшувалися. 1850 року приблизно півмільйона чоловіків становили армію «білих комірців», а 1900 року – майже чотири мільйони, тобто від 10 до 17 відсотків усіх чоловіків, які працювали. Дедалі більший середній клас справді змінив ландшафт, розташувавши приміські будинки там, де раніше були землі фермерів, ліси й рівнини неподалік від міста, а в окремих випадках – у селах робітничого класу. Село Віннéтка (штат Ілліной), містечко Пало-Альто (штат Каліфорнія) та інші анклави багатіїв виникли поруч із залізницею для приміських потягів або пристані для поромів. Крім цього, середній клас зміцнив свою позицію політично й культурно: він усе ще не становив більшості, проте був центром, що продовжував розростатися73.
Америка ХІХ століття всюди пропонувала неабиякі економічні можливості – від незайнятих земель у преріях Великих рівнин і до будівельних робіт у місті Нью-Йорк. Вона притягала десятки мільйонів іммігрантів (зваблених листами від їхніх родичів, що ризикнули всім іще до них), які нашкрябали свої ліри, карбованці чи крони, щоб заплатити за подорож на кораблі. Чимало цих іммігрантів, або частіше їхніх дітей, долучилися до нефізичної праці та американського середнього класу. Водночас чимало з них зазнали невдачі як у фермерських господарствах, так і в містах, тому вони, не відчуваючи базової безпеки, переселялися в іншу сільську місцевість чи в інше місто, ба навіть поверталися додому через Атлантичний океан74.
15
Відомий спортивний журналіст Джером Голцмен і впливовий соціолог Денієл Белл належали до когорти тих, за ким при живих батьках доглядали в притулках для сиріт. –