Нові макроекономічні важелі дали змогу федеральному урядові, а надто керівництву Федеральної резервної системи впливати на економічні цикли, продовжувати періоди економічного зростання й маневрувати задля «м’якого приземлення» під час економічних криз. Для індивідів працевлаштованість стала надійною: рівень щорічного безробіття, що перевищував 10 відсотків у 15 років із 55 до завершення Другої світової війни, ніколи не сягав 10 відсотків упродовж 63 років після війни. Більше працівників могли сподіватися на те, щоб зберегти своє робоче місце на ще кілька років, на відміну від одного чи двох попередніх поколінь, коли стрибки з одного робочого місця на інше були звичним явищем. Нова стабільність працевлаштованості зумовила появу в 1950-х стереотипу «людина організації» (organization man[19]). Робота пересічних американців стала безпечною, добре оплачуваною й поєднаною з додатковими пільгами, як-от пакетами медичних послуг і пенсійними виплатами, завдяки чому вони могли дозволити собі працювати меншу кількість годин (мабуть, на 30 відсотків менше годин на рік для робітників на повний робочий день у 1970 році порівняно з 1900-м) і припиняти працювати задовго до того, як непрацездатність у похилому віці змусить їх залишити роботу81.
«Новий курс» також забезпечив більшу кількість американців надійнішою безпекою завдяки профспілкам і законам про захист від звільнення з роботи. 1930 року лише 7 відсотків американських працівників перебували у лавах профспілок, однак до 1950-х ця частка зросла до 25 відсотків (35 відсотків, якщо не враховувати сільського господарства). Профспілки надавали роботу й гарантований дохід завдяки довгостроковим контрактам, правилам зважання на трудовий стаж, виплатам на лікування, пенсіям, політиці звільнення з роботи тощо. Профспілки також допомагали людям, які не були їхніми членами, бо встановили як неформальні, так і правові стандарти, внаслідок чого – навіть попри те, що кількість членів профспілок знизилася до 14 відсотків наприкінці століття, – головні здобутки в економічній безпеці збереглися. Чи нову безпеку зумовили головним чином профспілки або продуктивна економіка – це дискусійне питання, однак об’єднання робітників у профспілки таки зробило свій внесок. А втім, діяльність профспілок водночас також допомогла розділити американських робітників на два табори: більшість, члени якої мали відносно безпечну роботу, захищену угодою з профспілкою або її бюрократичним еквівалентом, і меншість, члени якої не мали таких гарантій і часто змінювали роботу на «вторинному ринку праці»82.
Американці могли ще більше вбезпечити свої сім’ї, придбавши страховий поліс. 1900 року страхові компанії виписували лише один поліс страхування життя на п’ять американців, а його середня вартість становила приблизно 3 тисячі доларів (у доларах 2008 року). Чимало американців у питанні страхування натомість покладалися на клуби з хитким фінансовим становищем і братства. 2000 року страхові компанії виписували понад один поліс на кожного американця, і середня вартість одного поліса становила приблизно 75 тисяч доларів (у доларах 2008 року). Крім цього, 70 відсотків американців отримували послуги приватного медичного страхування – переважно за місцем своєї роботи. Додайте до цього страхування автомобіля, страхування домовласника, страхування відповідальності й таке інше, і ви зможете узріти американців із середнього класу, прилаштованих у затишному гнізді, зітканому з гарантій83.
Та все ж як для середнього класу, так і для тих, кому не так поталанило, найважливішою новацією стало державне страхування. Наприкінці ХІХ століття представники влади штату й місцевої влади докладали незначних зусиль, щоб упоратися зі зростанням безробіття: приміром, вони спонсорували агенції з працевлаштування та збільшували кількість громадських робіт. На початку ХХ століття, попри нові ідеї щодо структурних джерел безробіття, політична верхівка й громадська думка все ще були проти «подачок». Підозри посилилися, коли найбільшу систему виплат допомоги, якою керував федеральний уряд – пенсії ветеранів Громадянської війни, – почали вважати корумпованим патронажем. Навіть під час Великої депресії чимало місцевих чиновників вірили, що програми підтримки, які з’явилися завдяки «Новому курсу», просто субсидують ледарів, тому чиновники саботували виконання цих програм. Геррі Гопкінз, Рузвельтова права рука у цій царині, писав, що такі чиновники ставилися до кожного отримувача як до «певним чином морально зіпсутого. Його треба примусити відчути свій пауперизм. <…> щоб посилити його відчуття сорому». Навіть успішні програми часто дискримінували окремі верстви, особливо працівників фермерських господарств і слуг, цебто ті групи, що складалися переважно з афроамериканців. Землевласники в південних штатах ретельно стежили за тим, щоб виплати малозабезпеченим, як-от завдяки участі в громадських роботах, не позбавили їх дешевої робочої сили. Губернатор штату Джорджія Юджин Телмедж так писав президентові Рузвельту: «Я не буду орати чиїмсь мулом за 50 центів на день, коли можу отримувати долар і 30 центів за те, що вдаватиму, ніби працюю в КАНАВІ». Фермери хоча й неабияк залежали від програм «Нового курсу», проте різко критикували їх. До 1938 року третину доходів фермерів становили державні виплати, однак чимало американців у сільській місцевості вважали, що допомога «Нового курсу» руйнує особисту відповідальність і породжує постійну залежність. Для них і для багатьох інших американців державна допомога була хоч і необхідним, але, як вони сподівалися, тимчасовим винятком із добровільності84.