Урешті-решт, чимало програм державного страхування вижили й розширилися. Програми Social Security та Medicare, разом зі зростанням достатку і приватними пенсійними системами, докорінно змінили досвід людей похилого віку, а також їхніх дітей. Завдяки допомозі цих програм притулки для бідних, старих і немічних зачинили, і це до останньої чверті ХХ століття перетворило людей похилого віку на вікову групу, якій найменше загрожувало зубожіння. Люди похилого віку ніколи не були тими злидарями, якими їх часто уявляли: чимало їх володіло значним майном і коштами, а також могло звернутися до своїх дітей по допомогу. Однак пенсії за програмою Social Security особливо допомогли тим, хто зубожів, і, що важливо, вони скинули з плечей дорослих дітей, зокрема й тих, хто належав до середнього класу, великий фінансовий тягар. Більше літніх людей могло мешкати окремо. 1900 року на п’ятеро вдів похилого віку, що проживали зі своїми дітьми, припадала одна, яка жила окремо. 1950 року пропорція становила дві до однієї, а до кінця століття кількість вдів похилого віку, які мешкали самі, більш ніж утричі перевищувала кількість таких, що мешкали зі своїми дорослими дітьми. Відсоток чоловіків похилого віку, що жили окремо, зростав не так різко, але схожим чином. Програма Social Security дала змогу літнім людям сприймати вихід на пенсію як нормальний етап їхнього життя. 1900 року троє з п’яти чоловіків віком понад 65 років працювали, а 1980 року – менш ніж один із п’яти85.
П’ятдесяті роки ХХ століття, коли більшість американців могла вочевидь вважати себе представниками середнього класу, були «старими добрими часами» з високими коефіцієнтами шлюбності, великими сім’ями, дедалі вищою зарплатнею, добрим здоров’ям і пенсійними виплатами, новими приміськими будинками, низьким рівнем злочинності, активною участю спільнот і державою, економіка якої осідлала світ. Зворотний бік цієї оптимістичної картини виявили наприкінці десятиліття: райони злиднів у таких місцях, як Аппалачський регіон і Гарлем, расові утиски, неспокій у середовищі приміської молоді й навіть у приміських матерів. А втім, економічний підмурок американців середнього класу лишався міцним і впродовж буремних 1960-х.
Важча доба
А тоді в підмурку виникли тріщини. Від 1970-х років дедалі вищий рівень життя, що його американці звикли сприймати як належне, раптово припинив підвищуватися. Хоча кілька відсотків американців на горішніх щаблях соціальної ієрархії були феноменально успішними, проте зарплатня пересічних людей потроху відставала від вартості життя, а зарплатня малоосвічених робітників – скорочувалася. Сім’ї представників середнього класу підтримували притаманний їм стиль життя завдяки тому, що матері працювали більшу кількість годин, члени сім’ї витрачали свої заощадження, а на власне житло позичали гроші. Сім’ї стикнулися з більшою вразливістю, коли працедавці послабили гарантії збереження робочого місця й урізали додаткові пільги, а державна допомога зменшилася. Наприклад, менша частка американців страхувала своє здоров’я або оформлювала страхування на випадок безробіття. Дедалі більша кількість сімей із середнього класу втратила роботу або серйозно занепала ще до фінансової кризи. Зростання кількості безхатьків свідчило про кризу в середовищі бідніших американців. Найбільш вразливими опинилися робітники, які почали свою кар’єру на ринку праці після 1970-х, де панувала низька початкова зарплатня, працевлаштування за певних умов і менше додаткових пільг86.