Піднесення середнього класу в ХХ столітті щонайменше загальмувалося. Воно не зупинилося так раптово, як це було в період Великої депресії, однак і дослідники, і більшість американців збагнули, що підтримувати рівень життя середнього класу наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття стало важче, ніж це було після завершення Великої депресії. Більше американців почали характеризувати свою країну як «розділену на “заможних” (haves) і “незаможних” (have-nots)», а себе особисто – як «незаможних». Пересічні американці почали відставати від європейців: приміром, як я вже зауважував, тривалість життя американців скорочувалась і скорочувалась, проте тепер вони працювали більшу кількість годин і мали менше шансів на економічне зростання. Частка американців, які вважали себе середнім класом, неухильно зростала після Другої світової війни, проте ця тенденція призупинилася на початку 1970-х. Американські працівники відчували дедалі більшу негарантованість робочого місця й дедалі частіше висловлювали це під час опитувань. У 2008–2009 роках, коли ціни на житло впали, а безробіття зросло, найменший відсоток американців із середніми доходами за майже півстоліття відповів інтерв’юерам, що вони «багатшають». А дані, що надійшли з кількох місць, засвідчили, що частина американців почала шукати квартирантів87.
Аналіз тенденцій за весь період
З огляду на тривалий історичний розвиток, ХХ століття подарувало значні здобутки в царині економічної безпеки, якщо не зважати на біди дітей, народжених за доби бейбібуму. Навіть кризового 2008 року майже дві третини дорослих американців розповіли під час опитування, що їхній рівень життя вищий за рівень життя їхніх батьків у такому ж віці. Поза сумнівом, на це передусім вплинув американський бізнес, цей двигун зі створення багатства. Також це зумовили дії федерального уряду, спрямовані на підтримку економіки й виправлення неминучих провалів ринку та супутньої шкоди: керування грошовим обігом, кредитами й економічними циклами, допомога людям, які опинилися без засобів для існування, тощо. (1929 року на державний перерозподіл припадав 1 відсоток валового національного продукту, а 1970-го – 8.) А втім, чи американці наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття почувалися більш економічно захищеними, ніж їхні предки, – це вже інше запитання88.
Економічна вразливість посилила економічну тривогу, яка спричинила стрес, розлади поведінки та проблеми в сім’ї. Ми не можемо прямо порівняти неспокій попередніх американців із неспокоєм сучасних, проте непрямі ознаки свідчать, що він зменшився, якщо не брати до уваги біди наприкінці першого десятиліття 2000-х. Одна ознака, про яку я вже згадував, – це майже цілковите зникнення квартирантів, друга – це чи не остаточне зникнення дитячої праці. 1910 року приблизно половина 15-річних хлопців працювали, 1930 року працювала одна шоста, а 2000 року уряд навіть не підраховував зайнятість 15-річних, тому ми можемо припустити, що її більша частина припадала на часткову зайнятість задля кишенькових грошей. (Сім’ї відмовлялися від праці своїх дітей, бо кількість прибуткових робочих місць, які пасували дітям, зменшилася, навчання в школі забирало більше часу, прогулювання школи вважалося серйозним порушенням, і сім’ї дедалі частіше відчували, що вони можуть дозволити собі відмовитися від дитячої праці.) Ще одна ознака – неухильне зменшення житлової мобільності від ХІХ до кінця ХХ століття. Попри чимало нових стимулів до переїздів (дешеві подорожі, навчання в коледжі чи університеті, швидкий транспорт, послуги з переїзду тощо), американці в середині першого десятиліття 2000-х, мабуть, були наймалорухливішим поколінням за всі століття. До переїздів, особливо на велику відстань і багаторазових, підштовхує економічна вразливість, як-от утрата роботи, невдачі у веденні фермерського господарства та інші негаразди, які тепер ставалися значно рідше89.