Із плином часу більше американців досягли економічної безпеки, притаманної життю представників середнього класу. І хоча вони, мабуть, потерпали від певних тривог (виплата іпотечного кредиту, кошти на навчання в коледжі чи університеті, кошти на нове авто), проте ті тривоги були не такі інтенсивні, як ті, що були властиві робочому класу попередньої доби (плата за оренду житла, годування сім’ї, плата трунарю). Фінансове нездужання було справді реальним, як оте стрімке падіння цін на житло в 2008–2009 роках, проте американці загалом досягли тієї економічної передбачуваності, якої прагнув Франклін Рузвельт90.
Попри окремі періоди регресу, сучасні американці жили довшим, безпечнішим, здоровішим і заможнішим життям, ніж їхні предки. Ми можемо припустити, що американці, отже, стали впевненішими й позитивно налаштованішими. Наприклад, набуваючи дедалі більшої впевненості в тому, що їхні діти досягнуть дорослого віку, а їхня власна старість буде безпечною, подружні пари зменшили кількість дітей. Навіть намагання контролювати народження дітей вимагало впевненості в тому, що індивіди можуть панувати над природою. Так само більше американців могли дотримуватися «стандартного» життєвого шляху, що складався з етапів «школа – робота – шлюб – діти – порожнє гніздо – пенсія»; позаяк вони рідше стикалися з такими руйнівними травмами, як смерть батьків або раптове зубожіння, то планування набуло сенсу. Окремі вчені доводять, що сучасні американці почали жити в «постматеріалістичну» добу. Їхнє тіло перебуває в безпеці, тому вони тепер зосередилися на душі: на якійсь вищій особистій меті, як-от самовдосконалення, та на якійсь вищій соціальній меті, як-от порятунок довкілля91.
Інші вчені можуть угамувати будь-яке прославляння безпеки за сучасної доби. Імовірно, американці набули такої значної впевненості, що піддалися «моральному ризику» й узялися ризикувати надмірно. Один консервативний критик пояснив державні гарантії проти вразливості як «колосальну принаду, яка підштовхує громадян до необачної поведінки»: американці почали почуватися в такій цілковитій безпеці, що діяли ризиковано, приміром, коли брали позику. Ще одна проблема в тому, що коли американці дістали вигоду з державних гарантій, то їхня залежність від своїх спільнот і асоціацій зменшилася, тому ці групи послабилися й американці стали соціально ізольованішими. Четвертий розділ присвячено долі цих груп, і загалом його висновок полягає в тому, що загроза дещо перебільшена92.
А втім, існує песимістичніший погляд на відчуття безпеки в сучасних американців. Вираз «доба тривоги» (age of anxiety) набув популярності після Другої світової війни. «Західна людина середини ХХ століття напружена, перебуває в сумнівах, пливе за течією. Ми дивимося на нашу епоху як на лиху годину, добу тривоги», – писав історик Артур Шлесінджер-молодший 1948 року, і це твердження не втратило актуальності навіть за кілька десятиліть[20]. У заголовках принаймні трьох підручників з історії, що висвітлюють другу половину ХХ століття, сполучено достаток і тривогу. Можливо, внаслідок зменшення повсякденних ризиків у житті ті, що залишилися, або ті, що виникали, стали страхітливішими. Чи обвалиться фондовий ринок? Чи зазнає літак катастрофи? Чи розтануть льодовики? Мас-медіа посилюють тривоги. Викрадення дитини будь-де в країні або повідомлення про канцерогенні домішки здатні налякати мільйони людей і спонукати їх негайно забрати своїх дітей із вулиць або викинути їжу зі своїх холодильників. Дехто звинувачує сучасну рекламу в тому, що вона породжує неспокій, примушує людей хвилюватися за своє здоров’я, запах із рота чи оцінки своїх дітей у школі, щоб продати більше мила, більше ополіскувачів для ротової порожнини й більше занять із репетиторами. Позаяк молодих людей помирало менше, а літні люди вмирали заховані в лікарнях, то американці, мабуть, ще більше непокоїлися щодо смерті, особливо смерті в медичному закладі. Хоч як це парадоксально, але матеріальна забезпеченість могла спричинити добу тривоги93.
Також, можливо, повсякденна безпека посилила екзистенційну тривогу, знецінивши обіцянки традиційної релігійної віри. Заклики до вічного життя за сучасної доби можуть звучати непереконливо, і якщо це так, тоді люди висять над величезною прірвою без страхування. Як писав історик Генрі Стіл Коммеджер 1950 року, наука навчила американців того, що життя й мораль не абсолютні, а це, своєю чергою, зумовило «перехід від впевненості до невпевненості, від віри до сумніву, від безпеки до небезпеки». Це міркування хоч і логічне, проте видається помилковим, принаймні у випадку Америки (дивіться про це в шостому розділі). У 2006–2008 роках 74 відсотки респондентів національного репрезентативного опитування розповіли інтерв’юерам, що вони вірять у життя після смерті, і цей показник був вищим за показник 1970-х94.
20
Вираз «доба тривоги» походить, мабуть, від довгої однойменної поеми В. Г. Одена (1946). Після неї 1949 року з’явилася симфонія молодого Леонарда Бернстайна з такою ж назвою, а 1950 року – балет молодого Джерома Роббінза. Газета