Ще одна звичка полягає в тому, щоб вважати минуле нормальним, природним і незмінним, а теперішнє витлумачувати як ненормальне, неприродне й мінливе. Чимало традицій, як-от сімейне Різдво чи духовна роль матері в сім’ї, здаються «споконвічними» лише тому, що люди не пам’ятають, коли ці практики почали діяти. Чимало начебто прадавніх народних звичаїв є недавніми винаходами, зокрема замбійська система викупу за наречену, міфи про створення світу в маорі, святкування днів народження, відтворення звичаїв «Старого світу» в американців10.
Ми складаємо оповіді, створюючи минуле, мабуть, тією ж мірою, що й пам’ятаємо про нього. Наприклад, доколоніальна Нова Англія була «незайманим лісом» лише в романтичних оповідях авторів XIX століття. (Корінні мешканці там уже інтенсивно обробляли землю.) Усі свята, статуї й телевізійні докудрами пов’язані з конструюванням того, що історики називають колективною пам’яттю. Спалахують гострі дискусії щодо того, як такі колективні спогади краще конструювати. Упродовж кількох років після 1968-го прибічники сперечалися стосовно того, як американці пам’ятатимуть Мартіна Лютера Кінґа-молодшого ‒ як визволителя, баламута, чи вони його взагалі не пам’ятатимуть. Запровадження національного свята вгамувало цю суперечку. Не дивно, що галасливі сварки вибухають щодо шкільних підручників з історії: наприклад, щодо того, як найліпше розповідати про життя жінок чи умови рабів у минулому11.
Також не дивує, що американці різного походження пам’ятають історію своєї країни по-різному. В опитуванні, яке проводили в 1990-х, майже всі білі респонденти, яких просили розповісти про «минуле Америки», говорили переважно про історію своєї сім’ї. А чорні респонденти зазвичай розповідали про минуле як про колективне минуле, расове. Дивним чином, хоча чорні респонденти часто згадували про рабство й гноблення, проте більшість із них стверджувала, що країна прогресує. Однак переважна більшість білих респондентів відповідала, що їхні сім’ї живуть добре, проте країна занепадає12.
Зазвичай ми переказуємо історію та розуміємо її як набір оповідей (чи «наративів», як кажуть учені), а не просто як одну подію, що настає після іншої. Оповіді забезпечують зв’язність, сюжет і драматичну напругу. Вони повідомляють нам, чому сталися такі події та яка в цьому мораль. Наприклад, Громадянська війна у США, за словами майстерного оповідача Абрагама Лінкольна, випробувала твердження про те, «що всіх людей створено рівними», і забезпечила «нове народження свободи». Одна велика оповідь про Америку тріумфальна й романтична: американці збудували «сяйливе місто на пагорбі» завдяки піонерству, кмітливості, демократії, привітному ставленню до іммігрантів тощо. Розчаровані історики 1960-х робили оповідь про Америку гіркою і трагічною: надії американців зруйнували тим, що героїв розвінчували, індіанців убивали, африканців поневолювали, робітників пригнічували, іммігрантів позбавляли їхнього коріння, довкілля забруднювали й таке інше. На початку 1990-х автори в спеціалізованих журналах запекло сперечалися щодо набору «стандартів національної історії», що його винайшов гурт науковців для викладання історії в 5–12 класах школи. Консервативні критики тлумачили запропонований зміст як занадто трагічний, занадто критичний. Один із них написав: «Нація, що стає цинічною щодо своєї історії, невдовзі взагалі припинить бути нацією»13.
Романтична й трагічна версії американської історії почасти походять від великих епосів про історію Заходу. Один епос утопічний: модерне суспільство – це кульмінація Прогресу (чи принаймні окремий пункт на шляху до нього). Другий епос антиутопічний: модерне суспільство – це пастка, до якої ми потрапили. Інші варіанти саги не мають сенсу для західних людей, зокрема бачення історії як нескінченного циклу повторення одного й того ж. Більшість американців потайки вірять у обидві оповіді – оптимістичну і песимістичну. (Пересічні люди ідеологічно непослідовні, та й чому їм варто бути послідовними?) Залежно від подій в окремий день ми бачимо то прогрес, то занепад. В останні кілька десятиліть американці начебто дедалі частіше бачили занепад14.