Стюарт упрів і добряче стомився, поки дійшов до свого табору. Негайно спустив каное на воду — й розчарувався, пересвідчившись, що воно таки протікає, ще й дуже! Той, хто змайстрував цього сувенірного міні-човника, скріпив його корму й ніс, прошивши грубими стібками, тож вода вільно протікала через шви. За кілька секунд каное вже було до половини заповнене водою.
— Прокляття! — лайнувся Стюарт. — Мене обшахрували! Заплатив сімдесят шість центів за справжнє індіанське каное з березової кори, аби тільки побачити, як безсовісно воно протікає! Прокляття, прокляття, прокляття! — бурмотів він.
А тоді перевернув свого човна й витягнув на берег — лагодити, доводити до пуття. Він чудово розумів, що не можна запрошувати (арієт сісти у дірявий човен: їй це не сподобається. Хоч який стомлений, Стюарт подерся на ялинку, де знайшов трохи живиці. Цим матеріалом він законопатив дірки у шву й зупинив течу. Але й тепер каное не хотіло гарно триматися на плаву й хилилося то сюди, то туди. Якби не Стюартів величезний досвід мореплавця, були б йому непереливки з цим суденцем. Навіть як для сувеніра воно мало би триматися на воді краще! То Стюарт наносив камінчиків до краю води, поклав їх кілька штук, для баласту, на дно човна, — й суденце перестало хитатися, попливло рівненько. Спорудив на кормі спинку: аби (арієт могла, якщо побажає, відкинутися назад і «розчісувати» пальцями воду. А ще зробив подушечку, обгорнувши купку моху одним зі своїх чистих носовичків. Тоді він схопився за весла, щоб попрактикуватись у веслуванні. Прикро було йому, що не має нічого ліпшого за оці картонні ложечки, але зрештою змирився: тут уже годі було щось змінити. Тільки хотілося зарані вгадати: розгледить чи не розгледить (арієт, що його весла — це просто ложечки для морозива?
Всю другу половину дня Стюарт доводив до пуття своє каное: поправляв камінчики баласту, заклеював дірки швів — тобто робив усе, щоб назавтра був йому човен як човен. І ні про що інше й думати не міг, як про завтрашнє своє побачення з Гарієт. Коли відчув: треба підвечеряти, то зрубав кульбабу відкрив бляшанку шинки з прянощами — і підвечеряв шинкою та кульбабовим молоком. Попоївши, сперся спиною об стебло папороті, відкусив кришеник живиці й пролежав так довго, мріючи та жуючи живицю. У своїй уяві крихітний мандрівник бачив кожну подробицю завтрашньої своєї прогулянки з Гарієт. Заплющивши очі, виразно, неначе у яв, переживав усю ту майбутню пригоду: і як крихітна красуня шукатиме його очима, прошкуючи стежкою до води, і яка тиха-мирна буде річка в сутінках, та яким гарнесеньким видаватиметься його каное на береговому піску. Уявно переживав кожну хвилину завтрашнього спільного з малесенькою панночкою вечора. Вони припливуть до величезного листка водяної лілеї, трохи вище за течією, а він запросить (арієт зійти на той листок і трішечки там посидіти. Під верхнім одягом на ньому будуть плавки, щоб він міг пірнути з лілейного листка у прохолодну воду. Він поплаває вільним стилем, за течією і проти, й довкола того листка, а (арієт милуватиметься, який з нього вправний плавець. (Поки він уявляв цей епізод, живиця жувалася йому дуже швидко.)
Зненацька Стюарт розплющив очі й рвучко сів. Його лист! Що, коли його послання так і не дійшло до адресатки? Авжеж, конверт такий мацюпусінький — його могли й не помітити у поштовій скриньці! Від такої думки на очі йому наринули сльози, тривога стисла серце. Але небавом думки його знову повернулися до річки, а тоді заспівала дрімлюга на тому березі, пітьма огорнула землю — і Стюарт поринув у сон.
Світанок видався захмарений. Стюартові треба було поїхати в містечко, щоб заправити машину мастилом, тож він заховав каное під листям, міцно прив'язавши його до каменя, і подався у своїх справах, усе так само думаючи про Гарієт і молячись, щоб до вечора вигодинилося. Тим часом небо супилося, погрожуючи дощем.
Із містечка Стюарт повернувся з головним болем. Але він сподівався, що біль минеться до п'ятої вечора. Йому ще ніколи не доводилося катати дівчат у човні, тому й нервувався. Час до вечора збув, тиняючись довкола табору, приміряючи на себе різні свої сорочки: котра пасує краще? — та розчісуючи свої вуса. Але що за лихо: тільки надягне сорочку, а вона вже й мокра під пахвами! Нерви, все воно від нервів. Знову й знову міняй на суху! Одну чисту сорочку надягнув о другій годині, наступну о третій, а ще іншу — о четвертій п'ятнадцять. І так до самого вечора. Що ближче до п'ятої години, то дужче Стюарт нервувався. Він знай зиркав то на годинника, то на стежку; то причісувався, то розмовляв сам із собою, то сюди-туди шастав. Надвечір похолодніло, тож Стюарт уже майже не сумнівався: таки задощить. І що ж йому робити, коли дощ піде саме тієї хвилини, коли прийде Гарієт Еймс, запрошена покататися на човні? Він думав, думав і нічого не міг придумати.
Нарешті п'ята година! Стюарт почув: хтось іде стежкою до річки. Це була Гарієт. Вона таки прийняла його запрошення! Крихітний мандрівець сів під пеньком і спробував прибрати безтурботний вигляд, от ніби щодня водив дівчат на прогулянки. Вичекав, поки між ним і Гарієт лишився якийсь метр відстані, а тоді підвівся.
— Привіт! — мовив він, силкуючись приховати тремтіння в голосі.
— Це ви — пан Маля? — запитала Гарієт.
— Так, — відповів Стюарт. — Мило з вашого боку, що прийшли.
— Ну, це ваша добрість, що мене запросили, — відказала Гарієт.
Вона була вбрана у білий светр, твідову спідничку та білі вовняні шкарпетки, а взута у кросівки. На її голівці яріла пістрява хустинка, а в руках дівчинка несла коробку м'ятних цукерок.
— Нема за що дякувати, я радий був вас запросити, — мовив Стюарт. — От тільки бажав би я кращої погоди. Задушливо, мов перед дощем, чи не здається вам?
Стюарт намагався говорити з британським акцентом.
Гарієт подивилася на небо й кивнула головою.
— Ну то й що? Іди, іди, дощику…
— Саме так, — підхопив Стюарт. — Іди, іди, дощику… Моє каное тут недалечко, лише трохи пройтися вгору бережком. Можна, я допоможу вам подолати незручні місця стежки?
Від природи Стюарт був чемною мишею, але Гарієт заявила, що не потребує допомоги. Мовляв, вона активна дівчинка — зовсім не з тих, що тільки спотикаються та падають. Стюарт ішов попереду, Гарієт за ним. Одначе коли дійшли до тієї місцини, де він уранці заховав каное, крихітний кавалер із жахом переконався: човна немає! Просто зник та й годі…
Серце Стюартове упало. Він мало не заплакав.
— Каное пропало! — простогнав він.
І почав бігати сюди-туди берегом, зазираючи під кожен кущик, Гарієт допомагала йому шукати. За кілька хвилин таки знайшли каное — але геть потовчене! Хтось жорстоко з ним побавився. До корми була прив'язана довга шворка. Камінчики баласту десь погубилися, подушечка пропала разом зі спинкою корми. Живиця зі швів повимивалася. І мул був на всьому А одне з весел було не тільки зігнуте, а ще й покручене. Не каное вже, а просто якась купа сміття. Воно мало такий вигляд, який і мусить мати після того, як набавилися ним великі хлопчаки.
Стюарт був убитий. Не знав, що його діяти. Він сів на якусь гілочку, обхопив голову руками.
— От так так! — тільки й повторював він. — Горенько мені, горе!
— Горе — чому? — запитала Гарієт.
— Панно Еймс! — заговорив Стюарт. — Я вас запевняю: я все-все дуже гарно був улаштував — усе! А тепер — ви тільки погляньте на це!
Гарієт була за те, щоб якось підремонтувати човна і все-таки поплавати в ньому по річці, але для Стюарта ця ідея була просто нестерпна.
— В цьому немає сенсу, — гірко заперечив він. — Так воно вже ніколи не буде.
— Як саме — «так»? — запитала Гарієт.
— Так, як воно мало бути — як я уявляв собі це вчора. Жінкам цих речей не зрозуміти. Ви тільки гляньте на ту шворку! Вона так міцно прив'язана, що мені її нізащо не зняти.