— Ну то хай вона собі звисає у воду й просто тягнеться за човном? — запропонувала Гарієт.
Стюарт подивився на неї — у його очах був щирий відчай.
— Де ви таке бачили, щоб індіанець веслував по тихій незахаращеній річці, а за його каное тяглася довжелезна мотузка? — запитав він.
— Ми могли б удавати, ніби ловимо рибу, — підказала Гарієт, яка ще не знала, що для декотрих людей цілковитий порядок із човном — це все.
— А я не хочу удавати, ніби ловлю рибу! — у відчаї вигукнув Стюарт. — А ще гляньте на отой мул! На отой бруд!
Це вже він зірвався на крик.
Гарієт сіла на ту гілочку поруч Стюарта. Вона простягла йому м'ятну цукерку, але він заперечливо похитав головою.
— Що ж, — мовила дівчинка. — Починається дощ, і я краще побіжу, якщо ви не збираєтеся покатати мене у вашому човні. Не розумію, чому вам треба сидіти тут і хнюпитися. Може, ви б завітали до моєї оселі? Пообідаємо, а тоді ви могли б повести мене на танці в наш заміський клуб. Може, ви б і повеселіли?
— Ні, дякую, — відмовився Стюарт. — Я не вмію танцювати. До того ж мені рано вранці треба рушати далі. Можливо, на світанку я вже буду в дорозі.
— І ви маєте намір спати під відкритим небом, під дощем? — здивувалася Гарієт.
— Авжеж, — відповів Стюарт. — Я залізу під каное.
Гарієт потисла плечима.
— Ну що ж, — сказала вона. — До побачення, пане Маля!
— До побачення, панно Еймс! — мовив Стюарт. — Мені жаль, що цей наш вечір на річці скінчився так безрадісно.
— І мені жаль, — сказала Гарієт.
Та й пішла геть — по мокрій стежці до провулку Трейсіз-Лейн, залишивши Стюарта на самоті з його розбитими мріями та потовченим каное.
Розділ 15
На північ
Ту ніч Стюарт спав під каное. Прокинувся о четвертій — і не почув більше дощу. Заповідався ясний день. Високо вгорі, у гіллі, вже починали ворушитися й дзвінко перемовлятися пташки. Стюарт ніде не проминав жодної пташки — придивлявся: чи не Марґало, часом?
На краю містечка натрапив на бензоколонку й зупинився.
— П'ять, будьте ласкаві! — сказав Стюарт заправникові.
Вражений чоловік витріщився на крихітне авто.
— П'ять — чого? — перепитав він.
— П'ять крапель, — уточнив Стюарт.
Але заправник тільки похитав головою і сказав, що не може продати таку мізерну кількість гасу.
— Чом ні? — наполягав мишоподібний клієнт. — Вам потрібні гроші, а мені — гас. Чом нам не дійти якогось порозуміння?
Тоді оператор пішов у приміщення станції й повернувся із піпеткою в руці. Стюарт відкрутив закрутку на баку, й заправник крапнув туди рівно п'ять крапель гасу.
— Ще ніколи в житті я не виконував такої операції, — сказав він.
— Краще подбайте і про мастило, — порадив Стюарт.
Коли запаси гасу й мастила було поповнено, а гроші сплачено, крихітний мандрівник сів у машину, запустив двигун і виїхав на автостраду. На сході вже розгорявся день, над річкою повисли ранкові тумани. Містечко все ще спало. Машина котилася легко, стиха вуркочучи. Стюарт почувався бадьоро й радів, що це ж він знову в дорозі.
Через півмилі за містечком автострада роздвоїлася. Одне її відгалуження повертало начебто на захід, тоді як інше несхибно вело на північ. Стюарт з'їхав на обочину північної дороги й вийшов із машини, аби краще розгледітись. Як же він здивувався, побачивши, що на краю канави сидить, спершись на опору дорожнього знаку, якийсь чоловік. На ногах у нього були шпори. На талії — важкий шкіряний пояс… Ага, це, либонь, майстер із телефонної компанії!
— Доброго ранку! — приязно обізвався Стюарт.
Телефонний майстер відповів, піднісши правицю до чола на знак привітання. Стюарт і собі сів на краю канави поруч того чоловіка, глибоко вдихнув свіже, солодке повітря.
— Заповідається гарний день, — мовив, щоб почати розмову.
— Атож, гарний, — погодився ремонтник. — І мені треба облазити стільки стовпів!
— Зичу вам чистого неба й надійного кріплення! — побажав Стюарт. — До речі, чи не бачите ви часом птахів на верхівках ваших стовпів?
— Атож, я стільки тих птахів набачився! — відповів ремонтник.
— Ну, якщо ви здибаєте коли-небудь пташку на ім'я Марґало, то я буду вам дуже вдячний, якщо ви про це настрочите мені кілька слів. Ось моя візитівка!
— Опиши ту пташку, — попрохав телефонний майстер, дістаючи записника й олівця.
— Бура, — сказав Стюарт. — Бура, із жовтою смужкою на грудях.
— А знаєш ти, звідкіля вона родом?
— Вона з полів, де колись колосилися високі пшениці, з пасовиськ, порослих папороттю, будяччям. А ще вона з долин пахучої таволги, і вона любить свистіти.
Майстер записав усе те, але скорочено: «Поля — пшениці — пасовиська, папороть і будяки. Долини, таволга. Любить свистіти». Тоді поклав записника назад до кишені, а Стюартову візитівку засунув у гаманець.
— Я скрізь уважно придивлятимусь, — пообіцяв він.
Стюарт подякував. Якусь хвильку посиділи мовчки. Тоді обізвався чоловік:
— А в якому напрямі ти мандруєш?
— У північному, — відповів Стюарт.
— Північ така мила, — мовив телефонний майстер. — Я завжди любив їздити на північ. Хоча, звісно, і південно-західний напрям гарний.
— Либонь, що так, — задумано протягнув крихітний мандрівець.
— А ще ж є схід, — провадив балакучий майстер. — Мав я колись цікаву пригоду на східному напрямі. Розповісти тобі?
— Дякую, не треба.
Ремонтник був начебто трохи розчарований, але не замовк.
— Північ має в собі щось особливе, — провадив він. — Щось таке, що виокремлює її з-поміж інших сторін світу.
Я вважаю: хто прямує на північ, той зробив правильний вибір.
— Оце ж і я так міркую, — мовив Стюарт. — І мені навіть здається, що відтепер я мандруватиму тільки на північ — до кінця моїх днів.
— З людиною можуть трапитися й гірші речі, — застеріг великий співрозмовник.
— Та знаю, — запевнив Стюарт.
— Ідучи за порваною телефонною лінією на північ, я був натрапив на дивовижні місця, — провадив ремонтник. — Порослі кедрами болота й черепахи, що чекають на колодах, але насправді не чекають нічого; поля з огорожами, окривілими, побитими роками нерухомості; сади — такі старі, що й позабували, де стоїть фермерська хата… На півночі я підобідував на пасовиськах, що позаростали папороттю і ялівцем під чистими небесами та буйними вітрами. Моя робота заганяла мене зимовими ночами в ялинові бори, де лежав глибокий, пухкий сніг — де кролям так добре влаштовувати свої збіговиська. На півночі я сидів на товарних платформах залізничних вузлів, у теплі години теплих пахощів. На півночі я знаю чисті озера, тишу яких порушують хіба риба й коршаки — та ще, звісно, Телефонна компанія, що скрізь пхає свого довгого носа. Я добре знаю всі ці місця. Але затям: вони далеко звідсіля. А ще той, хто чогось шукає, не повинен мандрувати надто швидко.
— Свята правда, — погодився Стюарт. — Ну, либонь, пора мені й рушати! Дякую вам за дружні поради.
— Немає за що, — відказав телефоніст. — Сподіваюся, ти знайдеш ту пташку.
Стюарт підвівся, заліз у машину й подався дорогою, що вела на північ. Якраз сходило над пагорбами, що були по праву руч від нього, сонце. Малесенький мандрівничок подивився згори на обшири, що простиралися перед його очима, і дорога видалася йому такою довгою. Але небо привітно ясніло, і щось підказувало Стюартові, що він їде саме туди, куди йому й треба.
