— Доброго ранку! — чемно привітався Стюарт.
— Привіт! — не надто привітно буркнув Сніжок. — І що тебе так рано сперло?
— А таки рано, — погодився Стюарт, зиркнувши на годинник. — Іще тільки п'ять хвилин на сьому, але встав я бадьорий, то й подумав, чом би не спуститися вниз та не повправлятися трохи?
— Як на мене, то ти вже доволі повправлявся, по саму зав'язку, поки бушував у ванній, грюкаючи киянкою та розбуркуючи всіх нас. І все, аби цівочкою води прополоскати собі ті нікчемні зубки. Як по правді, то там і чистити нічого. Хочеш побачити добренні зуби? То глянь на мої!
І Сніжок роззявив пащу, вишкіривши два ряди блискучих білих — а гострих! — мов голки, зубів.
— Дуже мило, — похвалив хлопчик-миш. — Але й мої не гірші, хоч і дрібненькі. А вправи я роблю на всьому, що тільки бачу. Закладаюся: мій прес міцніший, ніж у тебе!
— А я закладаюся, що не міцніший, — заперечив кіт.
— А я наполягаю на своєму, — затявся Стюарт. — У мене на животі мов сталеві джгути!
— Нічого подібного, — пронявчав зануда Сніжок.
Стюарт роззирнувся по кімнаті, шукаючи, на чому б тут показати Сніжкові, які міцні в нього м'язи живота. Ага, ось опущене жалюзі на східному вікні, й мотузка з кільцем звисає, мов трапеція! Оце підійде! Хлопчик-мізинчик видряпався на підвіконня і поклав на нього капелюха й ціпка.
— Ось цього тобі точно не втнути! — кинув виклик котярі.
Мить — і він, розігнавшись, стрибнув на те кільце, достоту як акробати роблять це в цирку. Хотів просто підтягнутися, але…
Тут сталося щось таке, чого він ніяк не сподівався. Стюарт так розігнався, з такою силою впав на кільце, що жалюзі рушило! Пролунало гучне клац! — і жалюзі підскочило аж під стелю, потягнувши й Стюарта за собою і так щільно його вгорнувши, що малюк не міг навіть поворухнутись.
— Свята вобло! — вигукнув Сніжок, приголомшений чи не так само, як і Стюарт Маля. — Ця пригода, либонь, відучить його хизуватися своїми м'язами.
— Рятуйте! Випустіть мене! — пищало хлоп'я-мишеня, перелякане й добряче пом'яте в скрученому жалюзі. Воно там тільки й могло, що ледь-ледь дихати. Але голосок його лунав так тихо, що хто б його й почув. А Сніжок тільки вдоволено хихотів. Він недолюблював Стюарта, і його аніскілечки не хвилювало, що малючок опинився у тому скрутні й не може звідти вибратись, а тільки плаче й страждає від болю. Мав би Сніжок гайнути нагору й сказати панові та пані Малятам, що скоїлося внизу… але натомість недобрий кіт учинив щось вельми чудне. Роззирнувся надовкола, чи ніхто його не бачить, а тоді хап Стюартового капелюха та ціпочка в зуби й хутенько поніс їх у комірчину. Там він поклав ці речі перед мишачою ніркою!
Перегодом, коли пані Маля зазирнула до комірчини й побачила Стюартові речі перед ніркою, вона так пронизливо зойкнула, що решта родини вмить прибігла до неї.
— Це таки сталось! — тільки й мовила господиня крізь сльози.
— Що сталось? — перепитав її пан Маля.
— Стюарт поліз у нірку.
Розділ 5
Порятунок
Джордж запропонував зняти підлогу в комірчині. Мить — і Стюартів старший брат вернувся з молотком, викруткою та льодорубом у руках.
— Я вам здеру цю підлогу так швидко, що ви й не стямитесь! — пообіцяв хлопчик, уже й підважуючи викруткою щосили край першої дошки.
— Ні! — заперечив пан Маля. — Спершу обшукаймо все як слід, і тільки тоді візьмемось за підлогу. Тільки так, Джордже! Тож віднеси ті інструменти, де ти взяв їх.
— Ну, що ж, — неохоче поступився Джордж. — Бачу, в цьому домі тільки я один і потерпаю за Стюарта.
Пані Маля знову в сльози.
— Бідолашний мій маленький синочку! — заголосила вона. — Чує моє серце: десь там його та спіткає лихо!
— Це тобі так здається, бо ти б нізащо не протислася в мишачу нірку, — зауважив пан Маля. — А для Стюарта мишачі лабіринти — рідна стихія. Ти тільки не доводь себе до краю.
— Треба кинути туди якоїсь їжі, — запропонував невтомний Джордж. — Саме так учинила поліція штату, коли отой чоловік був застряг у печері.
І хлопець метнувся до кухні. Мить — і вже й приніс повну тарілку яблучної підливи.
— Трохи заллєм оцього в нірку, й воно потече туди, де він є.
Джордж набрав повну ложку підливи й почав заливати в нірку.
— Припини! — гаркнув пан Маля. — Джордже, хто тут старший: ти чи я? Може, дозволиш милостиво, щоб я керував пошуками? Негайно віднеси яблучну підливу назад!
І люто витріщився на Джорджа.
— Я ж тільки старався врятувати свого рідного братика! — виправдався Джордж і, хитаючи головою, поніс тарілку з яблучною підливою назад, до кухні.
— Нумо всі гукати Стюарта! — запропонувала пані Маля. — Цілком може бути, що нора розгалужується на кілька ходів, і він десь там загубився.
— Дуже добре, — погодився пан Маля. — Я полічу до трьох, а тоді ми всі разом гукнемо: «Стюарте!» — й замовкнемо на три секунди, щоб послухати, чи не відгукнеться він. — І дістав із кишені свого годинника.
Тож пан і пані Малята разом із Джорджем поставали навкарачки — так, щоб ротами якнайближче дотягнутися до нірки. І тоді всі разом гукнули: «Стюуууууарте!» А потім на три секунди завмерли.
А бідолашний Стюарт і чув, здушений у тій своїй пастці всередині скрученого жалюзі, як вони горлають у комірчині, гукаючи його, і відгукувався: «Я тут!» Але голосочок його був такий слабенький, що насилу пробивався із того жалюзевого скрутня, а рідні були так далеко, то де вже було їм його почути!
— Ще раз! — скомандував пан Маля. — Раз, два, три… Стюуууууарте!
Та все намарне. Жодної відповіді вони так і не почули. Пані Маля подибала до спальні, впала на своє ліжко й розридалася. А пан Маля підійшов до телефонного апарата й зателефонував до Бюро зниклих безвісти. Та коли, на прохання службовця, котрий обізвався на іншому кінці провода, змалювати зовнішній вигляд Стюарта, пан Маля сказав, що пропав хлопчик завбільшки з мізинчик, клерк обурено кинув слухавку. Джордж тим часом збіг у підвал і заходився видивлятись, чи не виходить десь сюди та триклята мишача нірка. Пересунув-переніс безліч валіз, саквояжів, квіткових горщиків, кошиків, коробок, поламаних стільців з одного кінця підвалу в інший, аби дістатися до тієї частини стіни, де, на його думку, мав бути той мишачий вихід, однак жодної нірки не знайшов. Зате натрапив на стару занехаяну веслувальну машину пана Маляти, враз неймовірно нею зацікавився, на превелику силу переніс нагору — й решту ранку просидів на ній, веслуючи.
Коли настав час другого сніданку (про перший усі геть забули), осиротіла родина сіла підкріпитися тушкованою бараниною, але сумний то був підобідок, бо кожен намагався не дивитися на порожнє малесеньке крісельце, в якому зазвичай сидів Стюарт — якраз поруч склянки з водою пані Маляти. Їхнє горе було таке велике, що ніхто не міг і шматочка ковтнути. Тільки Джордж поколупав трохи десерту. Коли з підобідком покінчили, пані Маля знову залилася слізьми, а тоді бовкнула:
— Мабуть, він таки загинув!
— Не мели дурниць! — сердито буркнув пан Маля.
— Якщо ж він загинув, — заговорив і Джордж, — то нам слід поспускати жалюзі у всьому будинку!
І вже й помчав до вікон. Мить — і він спустив перше жалюзі.
— Джордже! — заволав у відчаї пан Маля. — Якщо ти зараз же не перестанеш клеїти дурня, мені доведеться тебе покарати. У нас і так сьогодні тяжкий день, а тут іще й ти зі своєю дурістю!
Але Джордж уже вдерся до світлиці й почав її затемнювати — аби таким чином виявити пошану загиблому. Він сіпнув за мотузку — і з жалюзі вивалився Стюарт: плюх на підвіконня!
— Ой, свят-свят! — вигукнув Джордж. — Глянь, мамо, хто тут знайшовся!