Побачив велику рівнину, порослу низькою, жовтуватою на колір рослинністю, з розкиданими острівцями високих дерев. Рівнина замикалася на обрії нагромадженням скель, деформованих вітрами й дощами, а вдалині, з-за горизонту, витикалася конусоподібна верховина, і над нею непорушно стояв густий чорний дим.
По рівнині то тут, то там зрідка стрічалися тварини: вони то паслися, схиляючи рогаті голови до випаленої трави, то завмирали насторожено, то кудись бігли — і в стрімкому їх леті була своєрідна краса.
Все далі й далі летів ієтанин над рівниною, аж поки досягнув гір.
Тут, у цих горах, в глибокій печері жило плем’я потрібних йому розумних істот.
Їх було не так і багато — сотня, не більше. Волосся звисало з їхніх голів густими, безнадійно заплутаними гривами, спадало на плечі й спини. Вони мали мускулисті та довгі, з чіпкими й сильними пальцями руки, похилі лоби з горбами надбрів’їв, широкі розплюсну ті носи й товсті губи. Їх з першого погляду можна було б помилково зарахувати навіть до тварин, а не до розумних істот, коли б не їхні очі. Глибоко посаджені під оті високі надбрів’я, вони вже світилися розумом, в них горіла ненаситна цікавість — хай перший несміливий вогник, який не сягав поки що далі побаченого й почутого, не виходив за межі повсякденності, зв’язаної з пошуками їжі та життя. Але досить йому спалахнути, як він уже не згасне ніколи.
Придивившись пильніше, гість зрозумів, куди вставлені датчики.
Біонет одразу, мабуть, відмовився од наміру вживити їх цим дивовижним істотам: у них напевно не такий уже й довгий вік, — на їхній стадії розвитку, в жорстокій боротьбі за своє виживання розумні істоти швидко старіють і помирають, а більшість просто гине в сутичках із хижаками, — отже, не було й найменшого шансу, щоб хтось із них дожив до того часу, поки астронавти відвідають планету. Так, мабуть, вирішив біонет, і вибрав більш довговічне — зброю.
Це була величезна й важка бойова палиця, змайстрована з особливо міцного дерева. Колись оце дерево ще слабким пагінцем наткнулося корінням на гострий видовжений кремінь і поступово обросло його з двох боків.
Минали роки, деревце росло і росло, і коли воно стало вже досить товсте, хтось його вивернув з корінням: може, тварина, може, підмила вода, а може, й якийсь пращур оцих розумних істот. Він одразу ж зрозумів, який неоціненний скарб, яка грізна зброя потрапила йому до рук: кремінь намертво вріс у деревину, і коли коріння обрубати як слід, то вийде така досконала зброя, якої ніхто ще не тримав у руках.
Скільки часу минуло, поки було обрубане коріння, вистругана палиця? Місяць, рік, два? Та, зрештою, це не мало особливого значення: зброя з’явилася на світ і відтоді належала найсильнішому, вона стала, власністю вожаків племені, і біонет своїм штучним розумом вирішив вмонтувати датчик у палицю.
Щоправда, при цьому він порушив одне з правил відвідування чужих планет: він залишив свої сліди. Але тут вчинити він, мабуть, інакше й не міг: кремінь не вічний, він міг розколотися, розлетітися на скалки од удару, і тоді палиця перестала б бути цінною зброєю, її могли б викинути або й поховати разом з її власником. А біонет хотів застрахувати свій датчик од будь-яких випадковостей. Тому він вийняв кремінь і замість нього вставив шмат надтвердого матеріалу, надавши йому такої ж форми і кольору. Палиця од цього стала вдвічі важчою, і мисливець був немало, мабуть, здивований, коли, прокинувшись, узяв її до рук. Відтоді вона легко колола грізним дзьобом своїм навіть граніт.
Вона лежала зараз поруч з першим мисливцем, відполірована до блиску, в зарубках від численних сутичок, кривавих та грізних, під час яких нерідко обривалося життя не тільки жертви, але й самого мисливця.
Довкола міцно спало плем’я, окрім вартового, що скулився на чатах при вході, та старої жінки, яка стерегла вогонь. Його, ненаситного, треба весь час годувати, щоб він нікуди не втік, — хоча б до отієї гори, що гримотить глухо на обрії і палахкотить вічним вогнем. Жінка підкидала галузку за галузкою, дивилася незблимно червоними, запаленими очима, як живі вогняні язички танцюють по дереву, підіймаючись вище і вище, освітлюючії величезну печеру. Жінка була дуже стара: багато-багато, може, тридцять, а може, й сорок весен промайнуло над її головою, тепер уже сивою, і скоро настане день, коли плем’я покине її, як полишало всіх немічних і хворих, що не могли здобувати їжу.
Дим і чад клубочився по печері, густий сморід плив над розметаними уві сні тілами, що лежали прямо на землі, перемішані, як попало: чоловіки, жінки, діти, підлітки. Наймолодший іетанин довго над ними кружляв, вибираючи, до кого підключити свою свідомість.