Я йшов слідом за Сокольським. Незрозуміла сила вела мене за ним: серце в мене гупало, а пучки пальців мліли від хвилювання. Здалося мені: на якийсь великий чин заходить у цьому краї. Не хотів стояти збоку, а бозна-чому хотів взяти в тому участь. Це не було схоже на панські забіяцькі вихватки, І хоч ішлося про помсту, якісь незнані сили втрутились у цю історію. Саме це мене й захоплювало в ній, і я без довгого роздуму вирішив долучитися до Сокольських.
Отак ми і йшли: попереду наче п’яний, Сокольський, за ним кінь, а на ньому — тіло. Я йшов позаду, а віддалік несміливо і винувато трюхикали слуги, все ще побоюючись підійти ближче.
Ми звернули на вуличку, і молодший Сокольський обернувся. Віяв сильний вітер — єдиним безперервним продувом. Ми стояли серед порожньої вулиці, кінь потягся до трави на узбіччі, захопив її зубами і почав жувати, погляд молодшого Сокольського був чорний, аж мертвий.
— Чого тобі? — запитав глухо.
— Хочу з вашою милістю побалакати.
— Про що тут балакати?
— Я дещо знаю..
— Що ж ти знаєш?
— То справді ніякий не диявол.
— Звідки ти це знаєш?
— То ніякий не диявол, — повтори я. — То старший Станько…
— Ми це знали, — змучено сказав Сокольський. — Через це й поїхали на нього.
— То все чарівницькі штуки, — сказав я. — Він довго воловодився по чужих землях. Я сам характерник…
— Знаєш, як це робиться?
— НІ, — чесно зізнавсь я. — Він учився за морями. Це якесь не сьогосвітське чарівництво.
— Ходімо зі мною, — наказав Сокольський. — Ти, здається, з усіх і справді його не боїшся…
Куті ворота їхнього обійстя було розчинено, і ми мовчки туди ввійшли. Посеред двору стояла вся їхня родина — всі рудочубі й вилицюваті. Чорна стара жінка кинулася нам назустріч, заломила руки і закричала пронизливо — був то крик ворона чи важко пораненого звіра. Старий Сокольський плакав, як дитина. Підійшов до сина і обхопив його голову і плечі.
За мить відхилився і зирнув синові у вічі.
— То був старший Станько? Молодший Сокольський сумно кивнув.
— Це все чарівницькі штуки, — сказав я. — Він навчився того за морями.
Старий Сокольсьий кинув на мене важкий погляд, але нічого не сказав. Вони зняли з сином труп і обережно поклали на траві. Стара вороном упала на тіло, і в повітрі залунали раз у раз хрипкі, горлові зойки.
Я дивився на все це спокійно. Але всередині в мені жив дивний вогонь: те; що побачив я там, на майдані, вражало по-справжньому. З тим характерником годі мені тягатися силою. Саме це і хвилювало мене. Я згадав свої зілля й заклинання — вони були немічні й безсилі супроти цього шалу. Мені аж душа заскімлила, так захотілося погратись із вогнем. Я знав: стежка ця — терен і шипшина, стежка ця кривава і страшна, але недаремно я став на боці слабшого.
Знав силу цієї землі і силу її зілля. Саме тому був більше цікавий на те чарівництво, ніж боявся його. Лихий чорний клубінь засів у моїх грудях, їв мене поїдом, і я шукав на нього ліку.
Слуги винесли з дому коц, поклали на нього труп і обережно понесли в дім. Старий з сином звели із землі матір, в неї трусилася голова й плечі.
— Завісьте це діло, — сказала вона хрипким, але твердим голосом. — Вони віддали за кров, не лийте її більше…
Чоловіки мовчали. Я зирнув на них, і темна струна озвалась у моїй душі: побачив непорушні застиглі маски. Очі їхні дивилися зі щілинок, були змружені, і струмувала з них криця. Вуста їхні були білі, стиснуті, а щоки позападали. Вітер віяв їхніми рудими чубами, і здавалося, що то вогнища майорять у них на головах.
Стара йшла і плакала. Великі темні сльози котилися їй на щоки, а очі стали двома синіми шматочками болю.
Втікач
Втікач важко дихав. На лобі в нього проступив, як роса, піт, сухі вуста хапали повітря — мабуть, він марив. Довкола гуляв продув, долівка, на якій він лежав, була вогка, шелестіло мокре листя, перед його зором все зливалось у барвистий вир — каруселя крутила його, несла; гойдало його і на гойданиці: гойдалося небо, сипався червоний сніг і білий дощ, хтось десь закричав, і він здригнувся.
Сів рвучко і поводив незрячими очима.
— Чи є хто тут, коло мене? — гукнув він.