Навколо стояла тиша, і він провів рукою по обличчі, наче знімав з нього непрозору плівку. Десь у кутку почувся писк і вовтузіння. Вогонь біля нього вже пригас, але жар тлів. Тоді він потягся кощавою рукою до гілляччя і підкинув у багаття хмизу.
Вже виразно почувся кінський тупіт. Він долинав щохвилини гучніше — ішла на втікача погоня.
Ліс
Я не міг лишатися вдома, шепотів утікач. Видить бог: не міг… Забув про час і не розумів, де я. Здавалося, з мене лишилася тільки тінь, шкаралуща від людини — був я під ту хвилю, як насінина кульбаби, яку жене й жене вітер. Знав тільки цей рух уперед і налягав на ноги, забувши про все. Вітер бив мені в спину, вряди-годи я озирався, але не для того, щоб згадати про покинутих напризволяще рідних своїх; здавалося, цей вітер навмисне посланий, аби гонити мене. Замахуеться пугою і кладе її на плечі, і я зовсім навіснію від того дикого болю, що пронизує тіло, рот у мене роззявлений, і стогін рветься із нутра. Тож знову і знову бігли мої ноги, знову й знову падав я, зводився і біг, аж доки не витекла з мене сила, доки не став я наче гілляка, відламана від дерева, — впав тоді на землю, і суха папороть захрумтіла в мене під руками.
Навколо глухла сторожка тиша, того дня навіть пташки не співали. Я лежав на землі і ледве подих переводив, настільки вислаблений був і знеможений. Все в мені стогнало й нівечилося. Я втискавсь у землю, начебто хотів, щоб вона прийняла мене.
— Я знову піддався тій силі, — сказав чи прохрипів я, і глухий розпач тіпйув мною і затрусив.
Погляд мій висів у розвиллі двох зрослих дерев — струнка юнача постать замиготіла між тих стовбурів. Переступила розвилля, наче перелаз, і сіла біля мене в заростях папороті.
— Я знаю, — сказав самими вустами мій бідний і любий приятель. — Знаю, що ця сила знищує тебе.
— Вона знищує мене, — прохрипів я. — Але я хочу їй противитися.
Вітторіо не відповів. Та й не було чого відповідати, всміхнувся тонко і звівся на ноги. Потис легко мені руку і пішов до свого розвилля. Переступив його, а по той бік озирнувся. Все ще тримав на вустах усмішку, але очі його були такі, що я аж на ноги схопився.
Ходив по галявині і збирав хмиз. Було в моїх рухах щось одноманітно-завчене, я нахилявся, підіймав гілку чи хмизину і скидав на купу. Тільки коли зібралося хмизу багато, я присів і викресав вогню. Повільно почав знімати із себе іспанську одежу. Пальці мої були дерев’яні, дерев’яні були руки й ноги. Моє обличчя було наче витесане з дерева, а в грудях билося дерев’яне серце. Вогонь горів біля мене високим ясним полум’ям. Мені бридко було торкатися своєї одежі, і я кидав її у вогонь палицею. Довго сидів коло багаття — згоряло в ньому моє минуле. Але незрозумілий біль озвався в мені: це все неспроста, подумав. Майбутнє моє теж, наче цей вогонь, хитливий й палахкий.
Сидів отак і нічого не думав. Був дерев’яний і обростав мохом. Цей мох — ліс, його повітря і спів пташок, цей мох — вогонь, в якому згорає щось від мене — минуле а чи надія моя.
Дивне, несвітське бажання огорнуло мене. Захотілося й самому стати в цей вогонь, і хай лижуть його язики мов серце. Там десь за плечима, за лісом, із якого не знаю я дороги, і за полем хвилюється зараз містечко. Я навіть здивувався, що згадав про те містечко: навколо мене хиталися і пританцьовували жовті соснові стовбури, не було жодної стежки, і я не знав, у який бік мені податися.
Вогонь тим часом пригасав. Я сидів коло нього, безтямно дивлячись на тліючий жар, і отямився аж тоді, коли сховалась у сірому попелі остання жарина. Я поворушив багаття палицею — сірий попіл звився хмаркою, наче курява.
Тільки тоді я відчув, що тіло моє, вщерть покусане комарами, щемить і болить, — був я у спідній одежі. Я встав і роззирнувся. Загрозливо дихала волохата сутінь. Стояв серед мертвого, чужого лісу, в нетрях якого заховано не одну небезпеку. Маленький, кволенький страх спалахнув у мені, наче іскра.
Я йшов дерев’яною ходою через ліс, в ті густющі сутінки і між ті стовбури. Хиталися над головою крони — ішов я, не розбираючи напряму. Кричав десь углибині пугач, а біля однієї із сосон було привішено блідий серпик місяця. Я йшов і йшов. Здавалося, йду я отак вік і вік мені ще йти. Ламали дерев’яні ноги мої хмиз, а руки несвідомо відводили від обличчя гілляччя кущів ї малих дерев. Тільки коли потягло вогким і холодним передранковим вітром, коли засвітилося розмито-синьою барвою над головою небо, я спинився і відчув, що палаю холодним вогнем. Руки в мене тремтіли, а збиті в кров босі ноги щеміли. Я вийшов на узлісся й опинився у невеликому поселенні.