Я кивнув.
— Боїшся жити з людьми?
— Так, — витиснув із себе я.
— Чому?
— Не моя воля, — сказав я покірно. — Залиште мій дім, пане.
Він зирнув на мене так, що я мало не втиснувсь у землю, і сказав, повільно цідячи слова:
— Мене ти не зможеш убитиі Чуєш, отче?
Я закляк. Якимсь невідомим чином відкрилися йому мої думки. Припав до його ніг, але він ударом чобота відкинув мене до протилежної стіни.
— Може, нас переслідує одна доля, отче, — сказав він жорстоко. — Ти ж бо, як і я, бездорожник!
— Я уповаю на бога, — пробурмотів я.
Він устав. Ще раз зирнув на мене, я тоді ступив до дверей. Мене пройняло холодним вогнем. У прочілі він зупинився і обернувся.
— Нелегко себе дурити, отче? — спитав. — Чи ж бо вдається?
«Будь ти проклятий!» — сказав я подумки і перехрестився.
Він пішов. Решту ночі я не міг склепити очей. Боявся, що він повернеться і тоді вже не радітиму так, як тепер. Я впав на долівку і заплакав. Я благав милосердя, але навколо стояла така тиша, що мені в голові дзвони заграли. Я злякався цієї тиші і вдруге покинув пустицю.
На дорозі
— Гей, Вітторіо, — сказав я, ідучи порожньою дорогою. — Чи бачиш ти, як усе непросто? Не можу знайти місця, де побув би у затишку хоч би цю ніч. Треба мені вже повертатись у світ тих пристрастей і того болю.
Я йшов через поле, дорога під місяцем світилася, довкола розливалося мерехтливе срібло, все в тому світлі завмерло, пойняте великим сном. Вряди-годи над головою пролітали кажани, і я чув сухий скрип їхніх крил. Начебто обсипався на мене пісок ночі; холодне розлите срібло чи, радше, олово заливало мозок, і я теж олов’янів на цій дорозі під цим місяцем. Втоми я вже не відчував, мені хотілося отак іти безконечно.
Я озирнувся. Біля мене йшов Вітторіо, а збоку бігла лисиця. В цьому світлі хутро її вигравало срібними іскрами, очі світилися червоними вогниками. Запалювалася дорога і трава обабіч: світло перетрухлого дерева чи болотяні перелисники. Стрибали вони коло мене, а кілька з них сиділо у Вітторіо на простягнутій долоні. Він розглядав їх, і обличчя його було здивоване.
— Хочу втекти від усього цього, — сказав я.
— Дивись, — мовив Вітторіо. — Це ті вогники, що ти їх. шукав.
— Коли повернуся туди, хтозна, чим усе скінчиться…
— Ці вогники манять і манять, — казав задумливо Вітторіо. — Не може чоловік опиратися тій силі…
— Дивна річ, мене не тягне до рідного дому. Чує моя душа, доведеться знову починати все спочатку.
— Загаси ці вогники, — попросив Вітторіо. — Вони печуть мені долоню. Загаси місяць — місяць не потрібен землі, їй потрібне тільки сонце…
— А коли я туди не піду, там може статися нещастя.
— А може, вже й сталося, — усміхнувся загадково Вітторіо.
— Ще нічого не сталося! — закричав я.
— Ночі землі потрібні, а місяць ні. Місяць тільки розводнюе ніч, імітуючи день. Він будить убивць і блаженних.
За нами бігла лисиця. Зняла писок угору і тонко загавкала.
— Годі мені розрубати цей вузол, — сказав я.
— Кожен із нас, — уже шепотів Вітторіо, — потайки гадає, що він безсмертний. Але на кожного приходить час, тоді думає він про двох братів, які дубасять один одного там, на місяці. Дивно це мені, друже, адже коли розібратись, винуватих поміж них нема.
— Я не хочу туди йти, але не можу не йти, — сказав я, наддаючи ходи.
Дорога заводила мене все далі й далі. Біла й залита місяцем. Дорога, вимощена перетрухлим деревом, яка палала так само яскраво, як і місяць.
Характерник
— Я його бачив, коли він стукав до старого у вікно, — сказав характерник. — Але тоді я не на жарт перелякався…
Страх охопив мене, коли уздрів я його перед тим вікном. Мені здалося, що він щось замислює на старого. Я й справді почув, як той крикнув. Треба було чимось зарадити, і я кинувся на той бік господарського дому й постукав. У шибу визирнув наймолодший Сокольський.
Зайшов у дім, і в цей мент почули ми крик старого. Вискочив у сіни, на ньому лиця не було — очі вибалушилися, а на губи вибилася піна.
— Він прийшов, він прийшов! — загорлав старий несамовито.
— Хто прийшов? — не втямив нічого наймолодший Сокольський.
— Убивця братів вашої милості, — сказав я.
— Ти теж його бачив? — спитав задихано старий. — Я подумав, що мені ввижається.
Я кивнув. Увесь дім уже збудився. Наймолодший Сокольський так розлютився, що я здивувавсь. Вони запалили з братом походні і наказали слугам спішно зброїтися.