— Але ж автоматика мала посадити «Глорію» в «Грамоні», а не там, де народився астронавт, — подав голос хтось із журналістів.
— Шановні, — поблажливо усміхнувся куратор, — в астронавтиці відхилення в чотириста кілометрів вважається влучанням у «десятку».
— Не будемо вдаватися в деталі, — густо прогув журналіст од вікна, і Сезар мимоволі глянув у той бік: рудий велетень з розпушеними бакенбардами невинно поблискував голубенькими скельцями окулярів. — Тим більше, до розгадки деталей ще далеко. То парафія спе’ ціалістів. Повернення Сезара дасть багато для науки і, слава богу, на благо, як кажуть. А нас цікавить са Адам Сезар, чи не так, колеги?
— Прекрасно, панове, — махнув рукою куратор, — ми для того й зібралися тут, щоб поговорити. Прошу запитання: і до нашого астронавта, і до керівництва Центром.
— Оскільки ще багато неясного, то, певно, експерименти й досліди над «Глорією» і астронавтом триватимуть? — одразу ж поспішив хтось.
— Безумовно, — вже сидячи, відповів куратор. — Безумовно. Але вже більше на папері і в обчислювальних машинах. Медики прискіпливо перевірили Сезара і знайшли його стан бездоганним — це ви знаєте.
— Ну, після таких перетурбацій апаратура не все могла осягнути…
— Пробачте, вас хвилює, чи не перетворимо ми тепер Адама Сезара на піддослідного кролика? — перебив куратор. — Ні. Й ще раз ні. Сезар — вільний, які всі громадяни, і може розпоряджатися собою на власний розсуд.
— А що з цього приводу думає сам Сезар?
— Я не зовсім зрозумів, — підвів голову Сезар, — про що йдеться: що я думаю про своє повернення чи як бути далі? Те, як я повернувся, мені, звичайно, цікаво, але то справа теоретиків. Я ж астронавт і наскільки міг виконував свої обов’язки. Щодо подальших досліджень, то при потребі я завжди готовий прислужитись науці й тут про власні амбіції не може бути мови.
Усі схвально загомоніли, пролунали оплески.
— Прошу, панове, — зблиснув скельцями окулярів куратор.
— Який коефіцієнт інтелекту Сезара?
— Сімсот дев’яносто шість і чотири десятих.
— Цілком пристойно.
— Мушу проінформувати, панове, — трохи врочисто підвів руку з самопискою куратор, — подвиг Сезара більший, ніж його коефіцієнт інтелекту. Тому за постановою Ради координації суспільної рівноваги Сезар матиме в своїй картці навскісну зелену смуту!
— Браво!
Хтось поплескав Сезара по плечу.
— Ніякої мороки.
— І щорічної переатестації.
— І спокій до кінця життя.
— Ви задоволені, панове? — погасив легенький шум куратор.
— Цілком. І навіть заздримо, — сколихнув бакенбардами рудий велетень біля вікна. — А наш астронавт, певно, ще й не підозрює, про що йдеться.
— Чесно кажучи — ні, — погодився Сезар, одразу пригадавши Ленгстона.
— Нічого, — кивнув йому куратор, — це не втече. Буде приємним сюрпризом. Ще питання?
— Чи не відчуваєте ви себе, Адаме Сезар, чужим, потрапивши в інший вік?
— Що ж з того, що інший вік? Я потрапив у свою країну. Звичайно, до всього нового треба пристосуватись, і часом це нелегко. Але ж в астронавтів психіка гнучка, і вони звикли до ситуацій і більш неймовірних.
— А чи не відчуваєте, що чужим вас вважають інші? Якоїсь неконтактабельності?
— Зрозумів. І ясно, що для дві тисячи сто чотирнадцятого року мої манери і поведінка будуть дещо архаїчними, може, й дуже навіть, та, певно ж, мої співвітчизники і самі розуміють причини і поблажливо поставляться до мене. Як старші до молодшого.
— Панове, — втрутився куратор, — я дещо додам. Ті, хто контактував уже з Сезаром, не відчували його чужим. Пам’ятаєте його коефіцієнт інтелекту? Розумні люди завжди зрозуміють одне одного. А щодо того інциденту з Ленгстоном… Не забувайте. «Ремонт. Заправка. Прокат».
У залі засміялися.
— Так що нам легше порозумітися з Сезаром, ніж з Ленгстоном, — закінчив куратор.
— Скажіть, Сезаре, ви залишали когось на Землі?
— Рідні померли ще до мого польоту. Залишалась дружина. Патріс Сезар. Тридцять два роки. Я все розумію… Навіть коли Патріс жива…
Він уперше згадав про Патріс, точніше, його навели на згадку про неї. Бо її, живої, реальної Патріс, Патріс 17 лютого 1995 року, не могло тут бути, якщо це навіть і галюцинації чи експеримент. Не уявлялась вона навіть привидом, фантомом, бо він забув її очі, губи, тіло, забув усе.
— Так, — тихо сказав куратор. — Це найтрагічніший момент повернення. Повернутися до живих, які мертві. А мертві — як живі.
Наступного дня, під вечір, Адам Сезар відчув себе до краю втомленим.