Стояв, усе ще не вірячи, що лишився живий.
Глянув на плескатий камінь: гюрзи вже не було. Зникла, мов випарувалась. Тоді Юрко набрався сміливості й оглянувся назад.
Там лежав рушник. Його, Юрків, рушник…
Сьогодні в Юрка вихідний. Як і в усіх геологів. І кожен використовує неробочий цей день по-своєму: той спить до обіду, той подався униз на рибалку — там, кажуть, харіуси чіпляються на голий гачок — той пише додому листа, а той зібрав брудну білизну та й вирушив прати до заводі. Тато Юрків засів із старшим геологом за папери, сказав тільки Юркові, щоб не заходив далеко.
Та Юрко світ за очі й не збирається: лише в оту он ущелину, в крайній той «палець», звідки, наче із помпи, виривається тугий струмінь води. Вода, мов небо, блакитна, вона зберегла колір криги, що тане вгорі, під гарячим полуденним сонцем. Сонце вище — і вода прибуває в потічку, сонце донизу — і вода спадає. А під ранок ледь дзюркоче, сонно і мляво.
Юрко вже був у тій ущелині: ходив разом із татом. Ще тоді запав йому в око гігантський зсув вивітреної породи, весь у яскравих спалахах, так, мовби хто потовк скло та й розсипав щедро по схилу. Тато сказав, що то кристали, що десь угорі кварцева жила і її треба колись конче обстежити, бо місцеві жителі розповідали, що тут раніше находили золото, але сьогодні Юрко йшов не по золото, хоч він би, звісно, не відмовився б од того, щоб знайти самородок кілограмів на два або й три. Тож Юрко підніме й золотий самородок, якщо попадеться, хоча йде по інше: по кристали.
Закинув за плечі рюкзак з двома мішками для проб, взяв молоток. Сказав татові:
— То я пішов.
— Йди, — кидає заклопотано тато. — На обід не запізнюйся.
— Не запізнюся.
Вийшов з намету — Нінка назустріч.
— Юро, куди?
— По кристали.
Нінка відкинула з лоба пасмо, в очах її загорілася цікавість.
— Зачекай, і я з тобою…
— Ти ж довго збиратимешся, — завагався Юрко.
— Та я за хвилинку, Юрику! — Ніна, коли їй це вигідно, може бути ласкава, хоч до рани тули. — Візьму тільки молоток.
— Ну, давай, — погодився Юрко.
Ніна майнула до намету. Одразу ж і виглянула: з молотком і рюкзаком за плечима.
— А ти для кого збираєш? — допитувався по дорозі Юрко: він її уже наперед ревнував до всіх кристалів, які вона познаходить.
— Для нашого музею.
Юрко теж вирішив, що частину однесе в геологічний музей.
Одразу ж за поворотом вузька та глибока ущелина ширшала. Вгорі нависали прямовисними стінами скелі, а ще вище, попереду, підіймалася білосніжна голова льодовика. Шуміла, вирувала в потоці вода, стрибала по каменях, пінилася у водограях, билася то в один берег, то в другий, — з року в рік, з тисячоліття в тисячоліття: недаремно ж прогризла в міцнющих породах глибочезну ущелину, якою вони зараз ідуть. Оминають чагарник, що поріс густо по схилах, чіпляючись корінням за кам’янистий неродючий грунт, — все тут живе всупереч суворій природі, землетрусам та зсувам, сухим жорстоким морозам і шаленим зимовим вітрам. Он попереду й зсув, потрібний Юркові, — ще здалеку виблискує мільйонами вогників.
Перебралися обережно через ручай: одшліфовані, змочені водою валуни так і вислизали з-під ніг і аж голова йшла обертом од стрімкого лету води. Ніна першою добралася до протилежного берега, простягнула молоток:
— Держи!
— Я сам!
Юрко, побалансувавши на валунові, щосили стрибнув: берег аж чавкнув, обвалюючись, але він встиг перенести вагу свого тіла на іншу ногу.
Ніна одразу ж подерлася вгору, Юрко лишився внизу. Нахилявся раз по раз, підіймаючи поодинокі кристали: траплялися часом зовсім прозорі, але все це було не те, — Юрко хотів знайти друзу, отаку, як у тата.
— Юро!
Радісний вигук долинув аж звідкись згори. Юрко задер голову: Ніна пританцьовувала, підіймаючи над головою велику друзу кристалів.
— Гірський кришталь!.. Давай сюди!..
Але Юрко похмуро відмовився. Колупався молотком унизу, але друзи так і не знаходив. А Ніна, мов на зло, весь час вигукувала:
— Ось іще одна!.. І ще!..
Юрко вже хотів піднятись до неї, та нараз молоток об щось дзвінко ударив і з каміння вилетів яскравий, як спалах, кристал. Серце Юркове так і тьохнуло, він нахилився, став гарячково розгрібати дрібні камінці, поки нарешті на дні невеликої ямки вигулькнуло ще кілька кристалів, з добрий палець завбільшки, вони росли з товстої платформи, що витикалась краєчком, — Юрко провів пучкою по одному з кристалів, і перед ним відкрилася прозора відполірована грань.
Кристал, аж холодний на дотик, був наче з криги, і в його чистій прозорості спалахували різноколірні вогні.