Книжки Броневського для цього не годились, він і сам був під підозрою. Буржуйські синки не могли простити мені байдужості до їхніх «політичних» суперечок і до передвиборної боротьби між ендеками та пілсудчиками. Їхніх газет я не читав. «Однаково, хто виграє, — говорив я, — хоч круть-верть, хоч верть-круть, світ від того не зміниться». Не міг же я сказати їм, що вірю в інший, вільний світ. І що зміцнюють мою віру Маркс і Ленін, твори яких я вже читав. За мій скептицизм мене висміювали, як могли:
— Гляди, щоб з великого розуму клепки в голові не розсохлись.
— А ви зроду безклепкі.
— Видумуй, видумуй порох, тільки не нашим коштом. «Ідіть під три чорти! О, якщо треба буде для ПЕРЕМОГИ, — міркував собі я, — ми не станем цяцькатися з буржуями. Декотрим постинаємо голови на відплату за кривди, а декотрим — для острашки».
Тепер мені смішно, коли згадаю ті свої «криваві» плани. Ось і зараз пишу, а рука аж підстрибує від сміху.
Щоправда, у воєнне лихоліття ми мусили вбивати, обороняючись, тож довелося трохи постріляти, але в шкільні роки мені робилося млосно від самого вигляду крові.
Почувши кувікання кабана, якого кололи на подвір’ї, я ховав голову в перини та подушки і лежав, принишклий, виставивши зад, мабуть, довгенько, аж поки не приходив брат, що плював на долоні й вигукував: «Нумо гуляти в квача!» Але подумки я охоче уявляв себе в ролі невблаганного ката.
БІЛЬШІ ВИМОГИ ДО СЕБЕ
Дзвоник. Старшокласники поважно простують до кремової будівлі, зневажливо поглядаючи на молодих гімназистів, які мчать туди вистрибом. Гармидер, тупотіння, штурхання ліктями. Хтось запізнився — мабуть, списував на перерві завдання, — а тепер прожогом з’їжджає поруччям, щоб устигнути до вбиральні. Ух!
— Ах ти ж, зараза!
Крамарів синок Бенек Пінчовський щосили штурхнув мене і крикнув у саме вухо:
— Фізик — наш! Збираємось о п’ятій у мене!
В Бенека на обличчі було написано, що він жартівник і веселун, з фізика він просто знущався, взиваючи його «сухотним Інтернаціоналом». Довіри до Бенека я не мав, хоч той і давав щомісяця на МОДР п’ять злотих — неабиякі гроші! — та передплачував газети Єдиного народного фронту. Блазень. А може, провокатор?
Дурні дівчиська нашвидкуруч малювали на класній дошці шараду про фізика й пискляво верещали: «Сухотник блідолиций!» Інші збивались докупи, наче скуйовджені горобці на кізяках, смішили одна одну, а вгледівши мене, кидалися врозтіч, неприязно поглядаючи в мій бік. Їх дратувала моя серйозність, при мені вони почували себе недоростками й соромилися своїх витівок. Мабуть, тільки Ванда ставилась до мене інакше. В її очах прозирала насторожена увага. А може, то була цікавість?
Але я вперто гнав від себе думку, що Ванда якось вирізняє мене з-поміж інших. Хіба вона всміхається до мене? Ні, напевно, просто так, у дівчат це виходить несамохіть. Я не бажав ніяких знаків уваги, бо сподівався на увагу від самої Нової історії — Матері народу. А проте краще вже бути об’єктом уваги, навіть небезпечної, аніж якимсь страшилом. Ці дівчиська мало не стерли шаради.
А ось і фізик…
Хто він — невдаха масон чи ще якийсь недовірок?
Мов зараз бачу, як він слухає на одному уроці розповідь Ванди про останні чудеса в Лурді, схиляє обважнілу від сумнівів голову й виводить на дошці, а потім рішуче закреслює: «XX століття». Поволі, ледве торкаючись дошки крейдою. Кожен рух фізика неначе складався з багатьох етапів — таке враження справляла його повільність, він говорив спроквола, розтягуючи слова, та ще й шепелявив трошки, ніби пробував їх на смак.
Через те недоброзичливці вважали його за тупака.
Нескладно й марудно висловлював учитель свої міркування у відповідь на кожне провокаційне запитання, спрямоване проти наукових поглядів на явища природи: «Я багато чого не розумію, тому не міг би вести людей до великої мети, я можу тільки вести з вами уроки. Зрештою, за це мені гроші платять. Але одне я знаю твердо: чудес у житті не було, нема й не буде».
— А рай на землі буде? — під’юджував учителя Бенек Пінчовський, знаючи його нахил до філософських розумувань.
Фізик махав рукою.
— Дурні багато чого обіцяють, церква у цьому питанні мудріша — вона обіцяє рай після смерті. Ніхто не перевірить, ніхто не звинуватить у брехні.