— А радянський рай?
— Тс-с-с… не втягайте мене в політику.
В гімназії він з перших днів тримався осторонь усіх інших учителів, що обросли місцевими знайомствами, а може, вони самі сторонились його. Я симпатизував фізикові, його бліде обличчя показувало, що це виходець із вогкого підвалу. Потенціальний революціонер! Він заглядав мені через плече, перевіряючи, які газети я читаю, і по-змовницьки підморгував. Я цікавив його, а він — мене. Хоч ми ніколи не розмовляли про політику, відчувалося, що ми ідейно близькі. Він загинув, гестапівці розстріляли його чи то у Величці, чи то в Бохні. «О, це був чоловік дуже радикальних поглядів, — почув я недавно від флегматичного математика, — хоч, мабуть, ні до якої організації не належав». А все ж мені не подобався його тісний костюм, що підкреслював недоладність статури та ведмежу незграбність рухів.
Увійшовши в клас, фізик навіть не глянув ні на кого, а відразу почав ганяти нас по всьому матеріалу, пройденому за рік. «Що йому в голову стукнуло?» — зашепотіли учні і вхопилися за підручники. Чи його гедзь укусив?
Я теж піддався паніці. Фізика взагалі давалась мені дуже важко (над фізикою, а особливо над геометрією я бився, як той відчайдух, що хоче голіруч вивернути дуба). До того ж останнім часом я занедбав навчання. Саме тоді я болісно переживав крах своїх надій і не міг змусити себе систематично працювати. Переді мною неначе розкрилась чорна прірва. Здавалося, все моє життя піде шкереберть, якщо тільки не станеться якийсь несподіваний вибух. Цей настрій був викликаний розпуском партії.
Підстьобуваний грізними запитаннями я гарячково гортав підручник, надійно сховавши його за Вандиною спиною. В думці я кляв те дівча, що намалювало на дошці шараду: звичайнісіньке дівоче серце, винову даму і на лихо перекривлене вчителеве обличчя з написом «фізика». Я ковтав знання: закон тяжіння, дифузія, світло, електрика, — бр-р! — а в вухах лящали вигуки: «Сідай!
Сідай! Вам корови пасти, а не в гімназії вчитись!» Як же мені було боляче. Невже я обманувся в ньому? Що за вислови! Парта за партою по черзі падали жертвою.
Ванда обернулась до мене, і обличчя її раптом просяяло.
Рух двома пальчиками — і підручник закритий. Я розгорнув його, буркнувши: «Не дурій!», ще не здогадуючись, що це зроблено навмисно. Коли нарешті знову відшукав загублений текст про дифузію чи ще щось таке, пальчики знову швиденько згорнули книжку. Цим разом я вже остеріг Ванду: «Відчепись, ти… святеннице, бо так і трісну по довбешці… Я таких жартів не люблю». Може, я справді занадто грубо присадив її. Ванда зараз же помстилась — втретє закрила книжку. А може, вона розсердилась за оту «святенницю», бо очолювала шкільне релігійне товариство, кузню дівочої непорочності. Я ж і в гадці не мав, що ця роль дуже їй не до вподоби. Чи не тому це прізвисько так боляче вразило її? Хіба міг я тоді припустити, що Ванда прагне чогось зовсім іншого й чекає своєї духовної поразки в чиїхось обіймах? А поки що вона мусила лицемірити: «Дівчатка, подруги любі, не носіть таких облиплих сукенок, бо в них ви схожі на блудниць. Не гнівайтесь, але вони надто вже підкреслюють форми».
Я скипів, мене опекло почуття образи. Цю чутливість до всякої кривди розпалював Павел своїми виступами на таємних зборах у лісі. В цьому гнилому суспільстві людина людині завжди буде вовком. От як Ванда. До того ж, як я вже згадував, на кожному моєму вчинку тяжіло від певного часу якесь прокляття — самотності, порожнечі, песимізму. І тільки цей лист став вісником революційної надії…
БІЛЬШІ ВИМОГИ
Я вже знав, що зірву свою злість на першому, хто під руку потрапить. «А не діждете, щоб селянський син дозволив збиткуватись над собою розбещеним і лицемірним дрібнобуржуазним виплодкам!» Недовго думавши, я щосили луснув Ванду підручником по голові. Вчитель на півслові урвав свій присуд над котроюсь із учениць: «Сід…» Він стояв біля дошки, роззявивши рота і приголомшено дивлячись на мене. Лише за кілька секунд у нього з грудей вирвався вигук обурення: «Це щось нечуване! Зроду не бачив, щоб учень ученицю!..» (Ущипнути когось на уроці, щоб відплатити за якусь кривду, — це була в нас річ звичайна. Потерпілий тільки зуби зціплював). Фізик давився словами, говорив швидше, ніж звичайно, з його обличчя зник овечий вираз, а очі, завжди сонні, метали блискавки. Я встав, коли вчитель почав мене картати, роздратовано простягаючи в мій бік руку.
Я дивився йому в вічі з піднятою головою, хоч це й могло видатись зухвальством.
ВИТРИМАТИ
Учитель гримнув:
— Марш за двері! — Але одразу ж, ніби збентежений моєю поведінкою, знизив тон. Обличчя його знову стало розгубленим. — Прошу вийти з класу.