— Це небезпечна недуга — думати про панчохи, коли твій ближній, може, помирає без причастя. Який жахливий егоїзм! Ти мусиш, дитино, знайти надійну підпору, щоб виправитись. Хто дасть їй таку підпору?
Зголосився Генек Батко, гречний, вилощений лобур.
Вісьчина недуга була не така вже й страшна, причина її крилася в тому, що дівчині не відповів взаємністю один старшокласник, на честь якого вона навіть вірші складала.
Коли Віська порозумілася з Генеком, вона знов стала побожною, та й про бідність уже не згадувала.
Гнів і обурення охопили учнів, викладачів і самого директора гімназії (ми прозвали його Дріботуном, бо він був малий на зріст і ходив видрібцем, мов той жебрак, що поспішає на храм), коли стало відомо, що Сташек Цесляк, не боячись ганьби й викриття — його звільнили від занять через хворість, — разом з гицлем ловив на базарі собак. Всі наче увіч бачили його спітніле бліде обличчя й ребра, помітні навіть крізь сорочку. Хтось сказав, що взагалі Сташек не хворіє, а заробляє, як може, на прожиття, бо його батька звільнено із шевської майстерні. Згадали також, що вже двічі Сташек не був на сповіді перед Великоднем.
— Ну, хіба ж можна до такого негідника ставитись як до людини? — запитував Дріботун.
Мій найкращий приятель Юзек Подгурський насупив брови, підморгнув мені й рушив у «хрестовий похід»:
— Пане директоре, я його візьму в шори… тобто, я хотів сказати, перевиховаю.
І справді перевиховав. Невдовзі Сташек уже поширював нелегальну пресу.
Але це все дрібниці. Найважче було вистояти в атмосфері загальної істерії, яка могла штовхнути тебе, молодого прихильника революції, на якийсь відчайдушний і марний героїчний вчинок. Адже часом здавалось, що ось уже ти в їхніх руках. І робилося страшно.
Я досі пам’ятаю таку сцену. Величезний гімнастичний зал ледве вміщає учнів усіх класів. На підвищенні сидять понурі вчителі на чолі з директором. Учитель гімнастики в позі боксера — рукава сорочки тісно облягають могутні м’язи. Педагогічна рада доручила йому викрити й викоренити «східну заразу», що підступно закралася в стіни державної гімназії. Оббиті шкірою гімнастичні козли, шведські драбини — достоту знаряддя для тортур. Настрій тяжкий, пригнічений. Учитель гімнастики стоїть, розчепіривши ноги, і кричить, вимахуючи комуністичною листівкою: «Ну що, знайшли винуватця? Чого ж ви гаєтесь?!» Гімназисти переглядаються, а мені здається, ніби на мене наведено прожектор.
Ще мить, і щось станеться. Яким неймовірним зусиллям я примусив себе стояти на місці! Хотілось лягти ницьма на підлогу й чекати, поки підбіжить якийсь посіпака, копне ногою під ребра й поверне горілиць, щоб я побачив радість товаришів, яких минула кара. Як я боявся, що почну наслідувати героїчні сцени, вичитані в книжках!
Доброзвичайність прищеплювали нам під наглядом достойних опікунів і релігійні товариства, і «Страж Пшедня»[8] мета була одна, хоч гасла й різні. Згодом зв’язок цієї організації з гімназією урвався. Щоправда, і виховна лихоманка минула. Оце тільки мій вибрик нагадав про традицію, і Ванда дістала нагоду…
Фізик закліпав очима. «От ускочив, так ускочив! — гукаю йому із сьогодення. — Ти ж продав — та й не мав іншого виходу — свого прихильника, як то кажуть, за миску сочевиці». Сам аж пополотнів, потом умився, простяг руки і весь подався до мене, ніби хотів кинутись на поміч. Але отямився й почав пояснювати урок, забувши, що перед тим нас опитував. Вряди-годи сумно поглядав у мій бік, немов уже бачив мене серед молільників під корогвою пречистої. Клас відітхнув з полегкістю, тільки я не міг заспокоїтись. У вухах безупинно бриніли Вандині слова — нова її обітниця: «Я його виправлю, щоб не ганьбив класу». Що ж, я й раніше знав, чим «вони» дихають. Того, хто вийшов з простого люду, навіть коли б це був чоловік найдостойніший, «вони» нізащо не визнають за рівню, якщо в нього погано вичищені нігті або за столом він не так тримає виделку. За цього прогнилого ладу багатії ставляться до власного народу як колонізатори. Мені було досадно до болю, що я не міг тоді жбурнути Ванду додолу і помститися на ній за всі заподіяні народові кривди. Що, її чиста душа терпіла б муки? Ну й нехай. Тим більша була б заслуга. Це означало б, що я зумів деморалізувати хоч одного представника ворожого класу. З Вандиного наміру нічого б не вийшло, якби не одна думка… Вона блиснула мені в голові і вже не згасала. Сьогодні я всміхаюсь, пригадуючи тодішню жадобу помсти. Тому що я несамохіть потягся до чогось ще не знаного, що дрімало в мені. Ще й сьогодні пам’ятаю: я захищений панциром своїх переконань, безстрашний, а кривульки першої любовної записки миготять у повітрі, мов сонячні промені, що розтоплюють кригу. «Зустрінемось на перерві, тільки не для мріяння». Отак і було написано через одне «н». А насправді мені дуже хотілось почути щось таке, про що мріють звичайно в юні роки, і в душі я поклявся: ти в мене пам’ятатимеш оті «мріяння»!