Вандині руки завмирали, вона зводила очі вгору, до неба, якщо це було в лісі, немов бачила там гнівний лик діви Марії, а в своїй квартирі, повній дорогих меблів, дивилась на розп’яття, поряд з яким висів портрет маршала.
— Тебе коли-небудь мучить сумління? — пригадується мені одне з її запитань. — Боже, боже! Ти хоч розумієш, яка страшна кара чекає нас? Я тепер не маю права причащатися без сповіді.
Беру в долоні твою голову, стискаю, цілую враз похололі уста. Ще й досі я з гордістю думаю, що ти запалювалась від найлегшого мого дотику. Під деревами, обважнілими від квітів чи плодів, і в напівтемному холі адвокатової вілли. Твої тонкі пальці впивалися в мої руки.
Я повинен врятувати цю стражденну душу від мук каяття, від самозасудження…
— Слухай, за яких два тижні випускні екзамени. Я боюся хімії. А ти? Контрольну скатала? Хімік переписав усіх, хто з ким сидів, а тоді вже навіть не дивився, чи хто списує. Дома розкладе зошити рядами попарно і кінець кінцем докопається, хто скатав роботу, а хто написав сам. Цей дістане п’ятірку. Ні, трійку… В хіміка своя теорія. «На п’ять знає бог, я — на чотири, а учень у найкращому разі на три. Хіба ж учень щось тямить?»
І цілому ряду поставить трійки, але зі знаком запитання, а це ще гірше ніж двійка, бо впливає також на оцінку з поведінки.
О, він хитрун і вигадник, той хімік з більмом на правому оці; око в нього пошкоджене під час вибуху на російському кораблі у війну з японцями 1905 року.
Ванда поглядає на мене, ніби з-під крис капелюха, похитує головою — «ех, ти, базікало» — і знову щось стискає їй горло, голос уривається… вона знов заводить своєї:
— Я ж взяла на душу подвійний гріх. Якби ксьондз довідався, що я… та ще з ким? А він же мені тебе доручив. — Слово «він» вона вимовляла з такою побожністю, наче говорила про самого господа.
— Заспокойся, люба. Не треба так себе гризти. Кожен спокутує свій гріх, як сам знає. Не треба перебільшувати свою провину. Ось піду на сповідь, то і в цьому покаюсь. Буду послідовний. Я вмію бути послідовним. Але можеш не сумніватись: ти мене приборкала. Такого харцизяку…
Коли це я піду на сповідь? Бр-р! Як я пишався тим, що в головному не поступився ні на йоту. Тут я ні разу не покривив душею, відколи зблизився з Павелом.
На недільні шкільні відправи учні, що жили за містом, могли не приїздити, приносили довідку від місцевого ксьондза, що в нього слухали слово боже; від сповіді в місті я також відкараскувався: подавав довідку нібито з нашого сільського костьолу, скріплену печаткою, яку Павел зробив у кузні. Краєчком ока поглядав на Ванду, боячись, що мої витівки буде викрито.
Я таки заспокоїв її сумління, чи вона свідомо дала себе обдурити? Байдуже. Тепер мені вже важко пригадати ті хвилини, коли між нами виникало відчуження і хвилею наринало каяття, бо ми почали остерігатись кожного слова, яке могло б довести до розриву. Часом вона ніби волала: ось я, іди зі мною в світ моєї віри! Але водночас якась непереборна сила спонукувала її опиратись адвокатовим наказам. А я, вислухавши всі докори, знов повертав на своє. Вона віддалялась на якийсь час, а потім раділа, що знову належить мені і що я цього хочу. Аж дивно, як спритно вона вміла викрутитись, коли ми потрапляли в ніякове становище.
Одного разу ми з Бандою поїхали на велосипедах до сусіднього містечка Коминки подивитись, якого лиха наробила повінь. Нам схотілося поласувати морозивом, і ми зайшли до єврейської крамнички, бо там воно коштувало дешевше, а в мене в кишені були самі дрібняки, мабуть, не набралося б і злотого. Ванда делікатно поправила мені комір сорочки, коли рудоволоса хазяйка принесла дві порції вершкового морозива, а як та подавала лимонад, удруге зробила цей жест, аби тільки не дивитись на неї. (Господи, що їм зробили євреї, обурювався я в душі, відколи облишив антисемітську «Самооборону народу» і за допомогою лівої преси засвоїв принципи гуманізму та класової солідарності. На думку ендеків, євреї гірші навіть за злодіїв і бандитів, бо вони невиправні. Ще в початковій школі вчитель, щоб покарати за пустощі, садовив мене на одну парту з дівчатками-єврейками). Але любов заступила в цю мить усі інші почуття, і в цій тісній кондитерській, де стіни були засиджені мухами, а вікно виходило на вбиральню, я, дивлячись Ванді просто в очі, палко говорив:
— Краще б ти вже грішила не сама, а разом зі мною, аби тільки не мучилась так, як оці жертви поводі… — і стискав її руку.
— Грішила? — шепотіла вона. — Тобі ще мало? Ти хочеш катувати мою душу?
— Душу і тіло.
— Я почуваю душею…
Вона зашарілась. В цю мить до кондитерської ввійшов прилизаний, вичепурений Генек Батко, лобуряка невиправний, він уже цілий місяць не ходив до гімназії і знічев’я залицявся до Ванди. Він низько вклонився нам, замовив морозиво й боком сів на підвіконня. Вандине лице побіліло, наче його хтось пудрою обсипав. Вона відразу пішла в наступ на мене. Здається, кожен знайомий стежив за нею на доручення адвоката. Бідолашна Вандуся!