Хто зна, чи не буду я змушена покинути роботу, ми ж неспроможні найняти доглядальницю. А нашу весільну подорож у Болгарію доведеться відкласти «до грецьких календ»… Потім я уявила собі, як іду за труною Романової матері, не знаю тільки, що б я тоді надягла. Чи обов’язкова для мене, жінки її сина, якась жалоба?
Напевно, так. Звичайно, найкраще буде спитати про це мою маму. Я кажу:
— Не журись, може, мама якось оклигає. Заберемо її до себе, будемо доглядати.
Роман нічого не відповів, тільки подивився на мене, але я не могла вичитати з його очей, що він у ту хвилину думав; сподіваюсь, він теж не міг здогадатися, про що думала я.
Субота, дуже теплий вересневий день. Свекруха два тижні тому повернулася з лікарні. Вона зовсім не лежача й не безпорадна. Стала тільки менш рухливою, схудла, сидить на дієті й багато спить. Їла вона завжди мало, а тепер харчується самими сухариками. Часом з’їсть шматочок курятини, яку сама собі готує, або риби, але рибу важко дістати. Зате, позбувшись підвищеного тиску, втішається кавою та цигарками. Ні обслуговувати її, ані ходити коло неї не треба. Зараз вона сидить у себе в кімнаті, а незабаром піде в «Центральну» випити своєї кавоньки. Вікно в кухні відчинене, в моїй кімнаті теж. Легкий протяг колише фіранки на вікнах.
Свекруха й Роман люблять протяг, чи, краще сказати, він їм не заважає; я ж його не зношу. Звичайно, це дрібниця.
Свекруха має звичку без діла вештатись по хаті, шукаючи, з ким би побалакати. Роман не звертає на це уваги; якщо він у цей час чимось зайнятий, то не перериває своєї роботи. В нього ангельське терпіння — ну, та це ж його мати. Оце зараз вона ввійшла до моєї кімнати з сигаретою в довгому мундштуці, стала біля столу, сперлася на бильце стільця і промовила:
— Знаєш, мені снилася моя бабка, твоя, виходить, прабабка. Я була маленька, а вона сиділа в кріслі й церувала білизну. Ми розмовляли про щось смішне — про що, як то буває уві сні, невідомо, але я сміялась до сліз.
Бабка відривала довгі білі смужки полотна і клала мені на голову, а я вдавала, що серджуся, що це мене дратує, стріпувала головою, стьожка падала додолу або висла в мене на носі чи на вусі… І ми знов сміялись, а бабка клала мені на голову нову стьожку полотна. Раптом вона сказала: «Я знаю, Ядвісю, ти нещаслива…»
Я мушу слухати цю нісенітницю, і сама не знаю, чи то сміятись, чи то вдавати, що мені сумно. Розповідаючи, вона приглядається до мене, дивиться на мої туфлі, панчохи; в мене таке почуття, ніби силкується побачити, що в мене під сукнею, яка білизна, який ліфчик, а може, її цікавлять мої думки? Вона повертається, прямує до вікна, перевіряє, чи волога земля у вазонах. Питає:
— Котра зараз година?
— Чверть на п’яту.
— Ви ж, здається, збиралися в кіно?
— Атож, але Роман саме почав поратись коло машини.
— Видно, барахлить.
Так ми звичайно говоримо про мотоцикл, уживаючи Романову термінологію: «поратись коло машини», «барахлить». Але якщо його мати сприймає все це цілком серйозно, я вважаю, що вічно копирсатися в мотоциклі — дитяча примха. Я йду в кухню, виглядаю у двір і бачу Романа: він сидить навпочіпки біля розстеленої газети. Поряд стоїть його мотоцикл із знятим колесом та крилами. На газеті лежать якісь дрібні деталі, гвинтики й коліщатка. Роман зайнятий ділом, сенс якого мені не зрозумілий, у кращому разі я можу порівняти це з тим, як чистять м’ясорубку після користування, але м’ясорубку розбирають і чистять, щоб нею знов можна було користуватись. А Роман, здається, їздить на мотоциклі лише для того, щоб потім його розбирати й чистити; для нього ця робота куди важливіша, ніж їзда, це якась самоціль. Ось я бачу, як Роман застиг непорушно, втупившись очима в якусь маленьку деталь.
Він тримає її пальцями, дивиться на неї, мов зачарований, потім кладе назад, підводиться, переходить на інше місце і знов робить те саме. Годину тому я бачила його в такій самій позі, нічого відтоді не змінилось, робота нітрохи не посунулася вперед. Навпаки, здається навіть, що Роман розбирає мотоцикл на все дрібніші частини. У дворі вже лежить тінь, стає прохолодно.
Звідкись із сусіднього двору долинають веселі дитячі голоси, в повітрі стоїть запах прим’ятої й зів’ялої трави.
Я саме наміряюсь гукнути Романа і сказати йому, щоб надяг піджак, коли в передпокої лунає дзвоник. Іду відчинити двері — у парадному стоїть дівчина в барвистій сукні, на голові в неї поштарський кашкет. Через плече висить шкіряна сумка, в руці дівчина тримає лист.