— Пані Кристина Аксман?
— Так.
— Розпишіться, будь ласка, ось тут, — каже дівчина, подаючи мені олівець.
Я розписуюсь, приклавши журнал до одвірка, і віддаю його дівчині. В дівчини бліде обличчя, на щоках та на лобі маленькі прищики. Вона каже: «До побачення», — згортає журнал, кладе його в сумку і йде.
Я поправляю мату за порогом і швидко зачиняю двері, бо з парадного дуже дме. Лист од Кшиштофа, я впізнаю його руку. Чую голос свекрухи:
— Хто це приходив?
Крізь відчинені двері моєї кімнати бачу на порозі Романового кабінету худу литку і ступню в картатій пантофлі з помпоном.
— Ви щось сказали, мамо?
— Я питаю, хто приходив?
— А, це дівчина Зелінських.
Свекруха не знає, хто такі Зелінські, але моя відповідь задовольняє її. Я йду до ванної, замикаюсь на ключ і читаю листа. Кшиштоф пише, що наступної суботи проїздитиме через Катовіце й зупиниться в готелі «Савой» до неділі. Потім поїде далі, до Згожельця. Якщо я втечу з дому, сказавши, що хочу відвідати батьків, ми зможемо зустрітися в суботу між восьмою й дев’ятою вечора в кав’ярні при готелі. Який нахаба! Домовляється зі мною, мов з повією. Він уже три місяці жонатий. Мені хочеться порвати лист і кинути його в унітаз, але я не роблю цього. Туго згортаю його вчетверо й засовую в кишеньку кофти. Спускаю воду в убиральні при відчинених дверях, щоб свекруха чула, потім іду в кухню і виглядаю з вікна. Роман пересунувся на два метри далі, сидить навпочіпки і кладе гвинтики в миску з бензином. Більше нічого не змінилось. Я лягаю животом на підвіконня і відчуваю в кишені лист Кшиштофа.
Гукаю:
— Романе!
Роман підводить голову й дивиться на мене. Я бачу його обличчя, воно не здається мені несимпатичним, але в голові в цю хвилину мигтить приблизно така думка: ось минуло вже півтора року, як ми одружені, а немає в нас ані великої любові, ані жаги. Є, скоріше, втома, а може, й нудьга. Моє життя з ним стало суцільною низкою дрібних, не дуже обтяжливих, майже байдужих актів самопожертви. Я кажу:
— Ну, як же наше кіно?!
— Даруй, але ж ти бачиш — усе розтельбушив… — Роман безпорадно розводить руками, вимазаними в чорному мастилі. З висоти другого поверху цей чоловік, мій муж, здається хлопчиком, і я зараз дивлюсь на нього з таким почуттям, як, мабуть, дивитимусь на сина, якщо схочу мати дітей, — з материнською ніжністю й водночас з деякою поблажливістю. Спочатку, перед весіллям і якийсь час після нього, я боялась Романа.
Боялась його відособленості, сили, його інтелектуальної відмінності. Раніш я навіть нишком стежила за ним, підглядала, що він робить, коли залишається сам. Але скоро пересвідчилася, що в його особистому житті немає жодних таємниць. Удома Роман майже ніколи не працював, на його письмовому столі здебільшого нічого не було; іноді на ньому лежав аркуш паперу з кількома цифрами або формулами, часом нотатка: «О дванадцятій тридцять у ректора». Залишаючись на самоті, він звичайно читав або гортав якісь книжки, часом бездумно дививсь у вікно. Одного разу я навіть бачила, як він колупав у носі.
Свекруха ввімкнула приймач у Романовій кімнаті і за хвилину знайшла те, що шукала: вся квартира починає виповнюватися Шопеном, цією жахливою, безнадійною і безглуздою музикою, яку ця стара жінка слухає з таким самозабуттям, неначе сподівається, що ці звуки врятують її, вбережуть від хвороби, страждання, смерті, подарують щось казково прекрасне. Для мене музика Шопена — то сама смерть, розклад і тлін. Я відчуваю, як ця музика проймає всю мене, мою оселю і моє життя, всі мої думки, плани й надії, не щадить меблів, книжок, навіть моїх суконь, взуття й білизни.
Все розсипається, немов поточене шашелем і поїдене міллю. Нема вже нічого, і я — ніщо. Я кажу Романові:
— Піду в кіно сама.
В «Савої» я пробула з Кшиштофом тільки одну ніч.
Другого ранку, в неділю, ми пішли снідати в молочне кафе; мені не хотілось показуватися в кав’ярні при готелі. Цей сніданок у молочному кафе був жахливий.
Навпроти нас стоячи пив молоко якийсь хлопець з запухлими, червоними, мов у кроля, очима та обкипілими кров’ю губами, до того ж від нього страшенно тхнуло кислим пивом. Я не могла дивитись на нього, мене аж нудило. Я їла булку з сиром, запивала какао й дивилась крізь вікно на вітрину крамниці по той бік вулиці. Там, за брудним, запорошеним склом, видно було гумові чоботи, кеди, тапочки й цілу колекцію рожевих грілок — від найменшої до величезної. Після сніданку Кшиштоф пішов провідати якихось родичів, а я подалась на пошту й написала мамі довгого листа, нанизавши брехню на брехню: що я нібито посварилася з Романом через одну жінку і виїхала, не попрощавшись, що зупинилась по дорозі в своєї приятельки, яка завідує бібліотекою в Хожові, і вранці хотіла їхати далі, до Вроцлава, але приятелька сказала, що в такому нервовому стані мене нікуди не пустить. Нехай краще Роман думає, що я була в батьків, а не вважає, ніби я зробила щось йому на злість. Я заклеїла конверт, але довго не кидала його в скриньку. Був навіть такий момент, коли мені хотілося встати, не чекаючи на Кшиштофа, піти на станцію й вернутись до Романа. Власне кажучи, з мене було цілком доволі цієї ночі з Кшиштофом, протягом якої я ще раз дізнала всього того, що вже було мені так добре знайоме. До того ж довелося вислухувати його нещирі скарги на Дорріс, він, мовляв, з нею нещасливий, вона дурна й холодна, як риба, а батьки її жахливі люди.