— Як тепер складається ваше життя з Романом?
І про це питає дівчина, котра десять років тому вірила, що дітей приносять лелеки, і котрій лише три чи чотири роки тому — ще зовсім недавно — я мусила пояснювати деякі елементарні речі, бо про них їй, як, зрештою, і мені, ніхто вчасно не сказав.
— Я не зовсім розумію, що ти маєш на думці.
— Ну, чи щасливі ви в подружньому житті, чи підходите одне одному в сексуальному відношенні, чи збираєтесь мати дітей?
Стенині слова звучать, мов цитата з якогось популярного видання про шлюб, кохання, про матір і дитину; ці книжки тепер можна купити в кожній книгарні, в кожному кіоску у Варшаві і в глухому закутку, вони стоять там за склом поряд з кремом «Нівея», лаком для нігтів та протизачатковими таблетками; кожна дівчина тепер усе це знає. Здавалося б, фрази на зразок тих, що їх я почула від Стені, вже нічого не значать, а проте вони стосуються найголовнішого в житті. Коли Стеня це каже, вона трохи схожа на малу дитину, яку навчили розумних слів. Потім усі сміються, а сама вона зовсім не тямить, що говорить. Я не знаю, що відповісти Стені, але чую, як вимовляю фрази, вже безліч разів повторювані на цім світі, і хоч ці фрази повні фальші і теж нічого не значать, проте вони якимось чином виражають суть нашого подружнього життя:
— Бачиш, моя люба, ми не ідеально дібрана пара, але цим я зовсім не хочу сказати, що наше подружжя невдале. В ідеальному подружжі чоловік і жінка геть у всьому повинні бути як одне ціле. Ми з Романом одне одного дуже поважаємо, не зраджуємо. Між нами немає й ніколи не було шаленої пристрасті, але ми по-своєму кохаємось.
Стеня, тримаючи пальцями полуницю, дивиться на мене. Мені здалося, що на мить в її очах щось блиснуло, мов спалах магнію, але зараз же згасло. Стеня опускає повіки, простягає руку, вмочає ягоду в цукор.
І каже:
— Ти просто його не кохаєш.
— Вибач, моя люба, але що ти можеш про це знати?
— Нічого я не знаю, мені так здається, — сказала Стеня на диво природним тоном, і при цьому на обличчі в неї не зворухнувся жоден мускул. Її тонка, але дуже гарна і вправна рука точним рухом взяла ще одну полуницю. Тільки діти можуть бути такими відвертими й безжальними.
— Бувають різні види й ступені почуттів.
— Я думаю, що ти його зовсім не кохаєш.
— Цікаво, як ти собі уявляєш, що це таке — кохання?
— Я не знаю, що це таке.
— То як же ти можеш говорити, що я не кохаю Романа?
— Я сказала, що не знаю, але мені здається, це щось дуже сильне. Одного разу, ще як мені було шістнадцять років…
— Бійся бога, Стеню, а скільки ж тобі тепер?!
— Так от, майже два роки тому була я в театрі у Вроцлаві. Я йшла коридором, вистава за кілька хвилин мала початись, уже дали перший дзвінок, аж раптом я побачила хлопця — він ішов мені назустріч, і в мене підломилися ноги.
Такий він був красень?
— Ні, він навіть не був гарний, але я відчула, що це Він!
— Кохання з першого погляду, еге ж? — сказала я, сміючись, і подумала, що все-таки Стеня ще дитина, я переоцінила її. Але зразу ж почула від неї щось таке, що змусило мене замислитись:
— А точніше, що це міг би бути Він. Потім я його шукала, приїздила спеціально в театр, заглядала у студентські кав’ярні, тинялась по місту. Знаєш, як звичайно шукають. Я не знайшла його. Ну, та дарма. Все минулось. Я тільки хочу сказати, що кохання, очевидно, є і що воно пов’язане з дуже сильними переживаннями, ще сильнішими, ніж ота моя дурна історія. Якщо я коли-небудь вийду заміж, то зроблю це тільки з любові, під впливом дуже сильного почуття.
Ми доїли полуниці, Стеня встала й хотіла піти помити тарілки.
— Облиш, ти моя гостя, — сказала я.
Я теж підводжусь, і ми удвох несемо тарілки в кухню, миємо, потім ідемо до ванної мити руки. Оце зараз я сказала Стені, що вона моя гостя. І справді, вона вже не просто моя сестра, набагато молодша за мене. Я виймаю манікюрне приладдя, і ми знову вмощуємось на тахті. Миючи тарілки, я сказала Стені, що вона ще дуже-дуже молода, нічого кращого мені не спало на думку.
Тепер я кажу:
— А твій перший хлопець — ти кохала його?
— Котрий? А, це не мало нічого чи майже нічого спільного з почуттями. Чистий раціоналізм.
Стеня поволі розкриває сірий шкіряний футляр, вистелений зсередини рожевим атласом. У ньому в окремих заглибинах, мов у формочках, лежать манікюрні інструменти. Стеня виймає ножички і каже:
— Це він тобі подарував на заручини?..