Роман лягав і дивився в небо або сидів, спершись на дерево, й курив сигарету, втупивши очі у воду, а то й просто кудись у далину. Часом ми про щось розмовляли, але рідко. Так бувало зі мною. Але, може, в нього є інша жінка?
— Коли Роман вернеться? — запитала Стеня.
— Він казав, годині об одинадцятій.
— Сьогодні по телевізору хороший фільм. О дев’ятій, — помовчавши, сказала Стеня.
2 липня 1961 р.
Я вже замкнула двері і вийшла на сходи, коли чую — в нашій квартирі дзвонить телефон. Я домовилася з Романом, що ми зустрінемось о четвертій у свекрухи в лікарні. Скоро четверта. На хвильку зупиняюсь і прислухаюся: телефон дзвонить безперестанку, але це не міжміська. Я вагаюся, та нарешті вертаюсь і відчиняю двері, бо телефонні дзвінки непокоять — неначе там хтось є і хоче сказати мені щось важливе. Знімаю трубку й чую Романів голос:
— Кристина?
— Так. Я якраз виходила, була вже на сходах.
— Так от, Кристино, моя мама померла.
— Як? Що сталося? Коли?
— Приблизно годину тому.
Я не знаю, що сказати. Мимрю:
— Так…
Чую його голос:
— Так.
Ще я кажу:
— Любий, я тобі дуже співчуваю. Дуже.
— Дякую тобі, Кристино.
Я знов не знаю, що сказати, боюся, що мовчанка буде тягтися без кінця-краю, але це триває дуже недовго.
Роман говорить далі:
— Будь ласка, Кристино, не приходь, ти тут не потрібна. Взагалі ніхто з нас, живих, вже нічим мамі не допоможе. Все, що треба, я залагоджу сам. Тільки зніми, будь ласка, зі своєї книжки тисячу злотих, нехай будуть удома.
Ось так я довідалась про смерть Романової матері.
Треба сказати, вона вразила мене, але тільки як смерть взагалі. То був жорстокий удар, я це розуміла, але цей удар був спрямований не на мене і не на мене впав.
Я подумала ось про що: цікаво, чи це якось позначиться на моєму житті з Романом? Вона так мене дратувала, навіть її погляд, сама її присутність. Про що це я думаю! Але, господи, кінець кінцем померла його мати, а не моя. Я досі в плащі, бо коли виходила, йшов дощ.
Скидаю його й вішаю на вішалку в передпокої. Якийсь час стою і бездумно дивлюся на свій плащ, потім на картинку з силуетом ангела, тоді йду в кухню, бо чую, що з погано закрученого крана тече вода. Двері до свекрушиної кімнати відчинені, видно її низьку тахту, застелену сірою ковдрою, над тахтою висить маленький, дуже старий, ветхий і потемнілий образок Ченстоховської божої матері, про який вона каже, що її чоловік, хоч і був євангелістом, але проти образка нічого не мав і взагалі проти культу божої матері. Каже? Ні, казала.
Хвилинку я міркую, зачинити двері в її кімнату чи хай будуть відчинені. Бачу її бузкову шаль, перекинуту через бильце крісла, і раптом мені здається, ніби ця шаль дивиться на мене й навіть щось говорить. Я швидко зачиняю двері і йду до Романової кімнати. Переношу телефон до себе, вмикаю і ставлю на столику біля тахти.
Замовляю розмову з Олесьніцею. Мама найкраще знає, що тепер слід робити і як поводитися в цій ситуації.
Я собі не уявляла, що три дні можуть тягтися так довго. Та все ж час помаленьку плине. І ось я стою біля могили Романової матері. Дуже жарко, було б просто нестерпно, коли б не вітер, що повіває час від часу й холодить лице. Завдяки маминим порадам та допомозі обох тіток я вдягнена, як годиться. У жалобі — не в такій глибокій, в якій, на їх думку, треба бути в разі смерті матері або чоловіка, а саме в такій, як належить.
Я впевнилася, що чорний колір мені навіть личить.
Роман вважав, що я повинна надягти те, що маю чи що сама захочу. Бачу його зблизька, він стоїть праворуч від мене. Вигляд у нього жахливий: під очима синці, блідий, погано поголений, на підборідді й шиї безліч порізів. Ліворуч, спираючись на палицю, стоїть високий худий дядько Юзеф, рідний брат свекрухи, до війни директор департаменту в міністерстві праці й соціального забезпечення. Відчувається, що він тут головна персона, що всі, хто знає, ким він був, дивляться на нього. Я порівнюю, чи Роман схожий на дядька. Мабуть, ні. Роман набагато нижчий, в нього інший склад обличчя, може, тільки в рисунку вуст є якийсь натяк на схожість.
Навколо нас стоять: мої батьки, Стеня, тітка Міля та тітка Марися, Анджей, прийшли двоє викладачів з політехнічного, мої співробітниці та Романові колеги з факультету. Я бачу двірничку з нашого будинку; здається, лише одна вона справді журиться, очі в неї червоні, двірничка весь час киває головою, немов щось говорить.