Ця гра хвилює мене і збуджує. Звісно, все, що діється потім, є природним продовженням тієї ж гри, але мені воно не здається прекраснішим і глибшим від того, що було попереду. Це тільки вони, чоловіки, Роман і всі інші, прагнуть завершення й досягають його. Я ніколи нічого подібного не зазнала. Раз, вже давно, з Романом, я була близька до чогось дуже сильного, це було ось тут, поряд, — та раптом щезло і більш ніколи не верталось. А може, мені тільки примарилось? Тепер вже не пам’ятаю.
Здається, це було того дня, коли ми їздили далеко мотоциклом, купалися в Дунайці й загоряли, — в мене навіть трохи обгоріла шкіра на спині й на плечах, — додому повернулись пізно, обоє стомились і хотіли спати. Втім, тепер вже не знаю, може, мені це просто приснилось.
Я взяла три дні з майбутньої відпустки, щоб після свят побути в батьків, але атмосфера там була не дуже приємна: мама чи то нездужала, чи то перевтомилася, тато був у поганому гуморі, бо наступного року його начебто збирались випровадити на пенсію, Стеня ходила мовчазна і ще більш замкнена, ніж звичайно. Не знаю, може, мені тільки здалося, але в розмовах, що точилися за столом, були якісь недомовки, всі до мене придивлялись, мама кілька разів задавала мені якісь дивні, не зв’язані між собою запитання про мене й Романа. Я почувала, що коли пробуду тут ще день чи два, почнуться балачки на теми, яких я воліла б не зачіпати. Я зібралася й на другий день після свят, не признавшись батькам, що могла б залишитися, вернулась нічним поїздом додому.
Вернулась? Так, вернулась, але не тим поїздом, яким виїхала. Мені не хочеться описувати докладно, як це вийшло. Просто я сіла в якесь темне купе першого класу, причому мені довелось довгенько стукати, бо воно було замкнене, а на лавах спало чи вдавало, що спить, якесь подружжя та ще двоє чоловіків. Один із цих чоловіків нарешті підвівся й відчинив двері. То був кремезний здоровань у картатій сорочці, з білявою кучерявою чуприною, з широкою, старомодною обручкою на пальці. Ми з ним сиділи поруч, бо в купе втиснулося ще двоє людей.
Було жарко й душно, але вимкнути опалення не вдалося, щось там зіпсувалось. Ми їхали поночі, пахло апельсинами, які хтось недавно їв, у всіх попільницях було повно шкурок. Чому я через дві години вийшла в Катовіцах із цим чоловіком, що звався Яцек, мав тридцять три роки і був, як каже Стеня, чудовим екземпляром «самця-плідника»? Чому я вийшла і подалася з ним у готель? (Ні, не в «Савой»!) Може, все почалося випадково, внаслідок чисто механічних дотиків і черкання боками в такт ритмічному погойдуванню вагона, а потім, в якусь мить, від котрої вже немає вороття, перейшло у свідомі пестощі?
Можливо. Але, мабуть, вирішальною була невідчепна думка, що раптом вигулькнула хтозна-звідки й міцно засіла мені в голові: якщо я повернусь раніше, ніж сказала, то можу застати у себе вдома чужу жінку, недарма ж Роман хотів побути сам ці кілька днів. До того я ще й згадала свій давній сон; мене пойняв лютий розпач; той сон був такий свіжий у пам’яті, немов я щойно збудилась.
Вранці о сьомій годині чоловік перший вийшов з готелю, я бачила його у вікно, він спинився навпроти, біля комісійного магазину, поставив валізку на землю коло купки брудного снігу, вийняв з кишені гребінець і, розглядаючи вітрину, зачесався. Потім обтрусив лупу з коміра пальта, сховав гребінець, підняв валізку й пішов, не оглядаючись. Цей чоловік не дав мені нічого нового.
Я почувала до нього лише відразу й огиду до себе.
О дев’ятій я висідаю з поїзда, але не їду додому. Йду до ресторану на вокзалі, замовляю каву й годину сиджу за столиком, — біла скатерка на ньому поплямлена пивом та томатним соусом, а попільниця повна зібганих і заслинених недокурків. Звідси до моєї домівки двадцять хвилин їзди трамваєм. Я плачу за каву й невдовзі виходжу, але йду не на трамвайну зупинку, а до телефонної будки.
Мені здається, що міліціонер, який стоїть на другому боці вулиці, придивляється до мене якось особливо пильно, але, може, це просто гра уяви. Я вкидаю в автомат монету — п’ятдесят грошів і набираю наш номер. Сигнал спершу хрипкий і невиразний, потім він стає чистішим і починає розмірено повторюватись. Це триває довгенько.
Я вішаю трубку, виймаю монету, що якимось канальчиком проскочила через увесь механізм і з’явилась у віконечку внизу, потім набираю номер ще раз. У нас дома нікого нема. Трохи згодом я знов якусь мить вагаюсь, перед тим як відчинити двері. Але за хвилину крізь розчинені навстіж двері бачу все порожнє нутро нашої квартири. Дуже гостро чую дух домівки: пахощі моїх парфумів, Романового одеколону, запах мастики для підлоги та прального порошку — суміш запахів, яку я так добре знаю й зустрічаю із зітханням полегкості. На письмовім столі Романа лежить аркуш паперу, притиснутий уламком мармуру: