— Чому ти не читаєш «Малий дзеннік», а тільки «Дзеннік поранний»? А може, щось іще гірше? Не вдавай із себе дурня. Ой, вибач, це я зопалу. Все переплутала, я так нервуюсь. Адже це комуністична газета. Мій тато тобі вже казав.
Ах, пан адвокат! Він курив цигарки з солодкавим запахом, здається, єгипетські, і з сардонічною посмішкою, з сардонічною люб’язністю, удаючи з себе людину безсторонню й зичливу, пояснював мені, що таке свобода.
У нас дозволено робити і те, й те, ми ніколи не допустимо в Польщі справжнього фашизму, для цього досить одного концентраційного табору, аби тільки він був в інших руках, та ізоляції євреїв, — але чи все те, що дозволено і не загрожує в’язницею, слід — робити? «Я в цьому питанні згоджуюся з визначенням Маркса чи Енгельса. Ми живемо в світі необхідності, і людина вільна лише в тій мірі, в якій усвідомлює цю необхідність».
Світлий костюм у сосонку, модна шовкова сорочка темно-синього кольору, щоки в червоних жилках. Сірий капелюх з химерно вигнутими крисами (адвокат відрепетирував погляд з-під нього). «Ну, дітки, бувайте, не пустуйте. Коли ваш поїзд?
Я все забуваю. Пах-пах-пах!» — Він вдало наслідував чахкання старенької чортопхайки, що возила вже третє покоління гімназистів з нашої округи.
За адвокатом суне його дружина, здоровенна туша, шия, як у вола. Але ж вона зараз повернеться. Чорти б її взяли!
— Газети мені надсилають безплатно.
— Безплатно? — радісно підхоплює Ванда. — Ага!.. Так воно і є: хтось їм дає гроші. Недарма пишуть у наших газетах про оті московські срібники…
— Ти їх бачила?
— Ні, але доказів є скільки завгодно.
— Шкода. — Я глибоко зітхнув. — А мені б так хотілось побачити.
— Ну знаєш… Я ще раз прошу тебе — не строй із себе дурника.
— Боронь боже!
— От і добре! — вона аж у долоні плеснула.
Іншим разом, приклавши руки до розпашілого обличчя, вона вчинила мені просто-таки інквізиторський допит.
Я здогадувався, що Ванду гризе сумління, вона страшенно мучилась, вважаючи, що пожертвувала всім, і вимагала від мене такої самої жертви. Це було якраз після сповіді.
— То хто ж кінець кінцем переможе в Іспанії?
— Заспокойся, Вандо. Ну… Не треба істерики. Республіканці гірше озброєні. Я читав, що їм доводиться витягати кулемети з-під трупів своїх товаришів, щоб битись далі, що вони підхоплюють гвинтівки, які випадають з рук убитих братів…
— Ти не викручуйся! Я питаю, хто, по-твоєму, повинен перемогти.
— Повинна перемогти справедливість.
— Знов те саме! Ти що, смієшся з мене?! — Вона мало не плакала. — Повинні перемогти фалангісти! Католики. Тобі що, вуха позакладало, коли тато пояснював? Комунізм — небезпечна ідея.
Пан адвокат! Ледве з’явиться хмарка, як він вертається додому, шукає парасоля, встряє в суперечку, вгамовуючи наш молодечий запал. «Ви, юначе, людина недурна, тож повинні розуміти, що життя дається нам тільки раз і не варто жертвувати ним навіть заради ідеї. Поліцаїв скрізь вистачає… А як там ваше господарство? Буде з нього справжній бауернгоф, а? Доживемо до тих часів, доживемо, будьте певні. — Він підморгнув Ванді: — Ти знаєш, яка ідея нам не до вподоби, ну, бувайте, бувайте…»
А в мене й досі таке почуття, наче в серце мені ножа вгородили. Він підморгував Ванді, кабан вгодований!
Змова проти мене?!
Ванда аж корчиться, так бідолашній тяжко, таких мук завдає їй власна покірливість. Ох, що ж ви наробили — ти, адвокате, і ти, ксьондзе!
Ванда розлючено накидалась на мене:
— Ти комуніст? Я всім кажу, що це неправда.
— Не хвилюйся. — І, щоб заспокоїти її, почав оповідати, скільки штурханів перепадало мені від батька, коли я кидав корови на вигоні й біг до костьолу, аби тільки вбратись у мереживну накидку і стати з кадилом перед вівтарем поруч ксьондза. Я калатав дзвоником і кадив так завзято, що червоні іскри, розлітаючись на всі боки, сипались на лик Христа, і ксьондз мусив стримувати мене — мовляв, не слід виявляти такий великий запал, прославляючи господа бога.
Ванда слухала, примруживши очі: «знайшов дурненьку».
Галу-балу (це вона!), теревені-вені (це також вона!) про все — і про важливе, і про дрібниці.