Люба!
Я виїжджаю сьогодні, 27. ХII, до Варшави. Проф. Бакланович хоче зі мною поговорити про мою працю. Він буде рецензентом. Вернуся тридцятого.
Твій Р.
Наша двірничка дивиться якось на мої квіти, котрі я повиносила у двір на дощ, і каже:
— Хиріє щось у вас ця араукарія, ой, хиріє…
— Атож, я вже двічі пересаджувала, нічого не помагає. Жовтіє і в’яне. Не знаю, що це з нею?
— Що ж тут дивного? Видно, матінка небіжчиця її любила й тепер забирає до себе.
— ¦ Як це?
— А ось так, голубонько. Небіжчики забирають із собою з цього світу все, що особливо люблять, і це їхнє право. Забирають своїх собак, котів, квіти, людей.
Мати — дитину. Чоловік — дружину. Один похорон — це ще не кінець, люба пані Аксман…
Ну й розхвилювала ж мене ця стара дурепа! У нас саме була Стеня, я їй все розповіла. Вона сказала:
— Я вважаю, ти повинна більше дбати про Романа.
В нього кепський вигляд.
— По-моєму, він здоровий. Ніколи не хворіє ні на який грип, навіть нежить, скільки пам’ятаю, в нього був лише раз чи двічі.
— Він дуже схуд.
— Справді? Я не помітила цього.
— Тому що бачиш його щодня. Треба часом примусити його з’їсти щось поживне. Ти ж, мабуть, знаєш, що він любить.
— Що любить? Ах, ось, наприклад, цю бридоту — біфштекс по-татарськи… Мене нудить, як тільки гляну на нього! А ще, здається, мариновані гриби. Правду кажучи, я навіть не знаю, що він любить. У нього начебто нема особливих уподобань.
Потім ми зі Стенею ще раз трохи поговорили про Романа. По-моєму, Роман до Стені ставиться із симпатією.
На тому тижні він їде мотоциклом у Радом, обіцяв підвезти її до Кельців і відрекомендувати своєму товаришеві, директорові хімічного заводу, де Стеня в липні проходитиме виробничу практику. Стеня нетямилася з радощів; вона стулила собі якісь штани, все попрала й попрасувала.
— Гляди, Стеню, ти там не дуже зваблюй мого чоловіка! — сказала я, коли вона вмощувалась на сидінні за спиною в Романа.
— Гаразд, постараюсь не дуже зваблювати! — гукнула вона у відповідь і всміхнулася, показавши всі зуби.
Мені раптом майнула думка: та вона ж закохана в нього і глузує з мене! Роман глянув у мій бік з дурнуватим виразом, який прибирають чоловіки, коли не знають, як повестись і що сказати.
Роман повернувся в неділю пізно, близько дванадцятої ночі. Я вже лягла, але ще не спала. Трохи непокоїлась, бо Роман сказав, що постарається бути дома о дев’ятій.
І от вернувся аж опівночі. Як звичайно, спочатку почула торохтіння мотора на вулиці, але то міг бути й не він, потім торохтіння, вже гучніше, долинуло з подвір’я, і, нарешті, трохи згодом, клацнув ключ у замку/ Я погасила нічну лампочку і вдала, що сплю. Роман двічі проходив через мою кімнату, потім готував собі купіль, він робив це не дуже тихо, і я могла прокинутись. На столі побачила дві літрові пляшки, чимсь наповнені й заткнуті папером.
— Що це?
— Мед, тобі.
— Мед? — Моя уява напружено працювала. — Де ти його взяв?
— Дав один лісничий, товариш по підпіллю.
— То ти не був у Радомі?
— Був. Саме в Радомі я довідався, де тепер цей мій товариш. Ми з ним не бачились вісімнадцять років, от я й заскочив до нього по дорозі назад.
— А що ти зробив із Стенею?
— Як що зробив? Залишив її вчора на вокзалі в Кельцях. За півгодини мав відійти поїзд до Вроцлава.
Роман довгенько сидів у ванній, а я погасила світло і вдала, що сплю. Він навшпиньках пройшов через мою кімнату й зачинив двері своєї, чого звичайно не робив, хіба що працював. Я думала про нього й Стеню й відчувала, як всередині в мене, десь біля серця, починає прокльовуватись і рости слабеньке, але дуже дошкульне ревниве почуття. Роман не лягав, у нього все ще світилося.
Не знаю, скільки минуло часу, перше ніж я зважилася встати й піти до Романової кімнати. Я й сама не знала, що хочу йому сказати. Відчинила двері й побачила, що Роман сидить коло столу, а перед ним на розстеленій газеті лежить якийсь предмет, котрий видався мені таким дивним і несподіваним, що в першу хвилину я й не могла згадати, як він зветься. Авжеж, то була зброя, а відомо ж, для чого вона призначена! Проте я не йняла віри своїм очам. Роман підвів голову і глянув на мене.
— Романе, що це?
— Ти не спиш? Пістолет, як бачиш…