Я впивався власним голосом, у мені палав огонь іронії.
Даремно сусіда смикав мене, щоб я сідав. Ксьондз схопився й заволав:
— Годі, годі! — Він крутив головою, лупав очима, неначе в класі от-от мав статись вибух, а він хотів відвернути небезпеку. Нарешті, поступився і, тамуючи лють, вигукнув: — «Відмінно»!
Отже, мені довелось припинити наочну лекцію «антикомунізму».
Ксьондз іще довго не міг заспокоїтись, без жодного приводу тицяв пальцем у дівчину, що сиділа поперед мене, батька якої називали то адвокатом, то ендеком:
— Ну, як твій тато? Не розумієш? От бачиш, от бачиш! Перекажи йому вітання.
Це він звертався до Ванди.
Отож моя іронія пояснювалась необхідністю якось викручуватись, а у Ванди оту її іронічну усмішку викликав напружений спомин про щось, відоме лише їй самій.
А може, вона десь чогось трошки закуштувала й дошукувалась незнаного, тоді як мені здавалося, що я себе знаю досконало.
— Нема чого теревені розводити, — казала Ванда подругам, коли після уроків вони тупцювали на місці й розважалися плітками, очікуючи старших учнів, щоб переморгнутися з ними, і… наперед тішачись моїм обуренням. Вона тягла їх до костьолу. (Звичайно говорила одна Ванда, а інші тільки попискували в стані перманентного екстазу та істерії). Губи її при цьому якось особливо тремтіли. — Помовч трохи, Зосько. Ходім подякуємо пречистій діві, що дала нам змогу ще один день провчитися їй на славу, а нашому народові на благо. Хлопці не підуть, вони невіри…
— А був же він як мальований, як той образок… такий чистісінький… і пішов до духовної семінарії, — тішилася своїми жалюгідними переживаннями косоока Зоська, яка не зубрила уроків тільки в неділю вранці. — На такого б я молилася й молилась!
Вандині губи сіпнулись:
— Образок? Нащо тобі ті образки, коли в костьолі побачиш справжніх святих. А хлопчаки — вони невіри, правду вам кажу.
Але не про швидку й небезпечну дозрілість хотів би я розповісти, а про перипетії молодого віку. Болісна дозрілість надто помітно прозирала в наших рухах та словах. Болісна дозрілість… Дозрілість — це не те саме, що жага. Так, не те. Спершу була бурхлива сутичка характерів, зіткнення політичних поглядів. Спершу… А потім? Потім ми втратили рівновагу.
Ми сиділи в лісі, притулившись до сосни, що верховіттям сягала неба. Білка несла аж туди, у безкрай, горішок, щоб спожити його в небесній високості. (Матері його ковінька, я вже висловлююсь, як наш латиніст, українець аскетичного вигляду, що, де тільки міг, точно перекладав латину на польську. Спожити… Здається, його вже нема на світі).
Я дуже ніжно обіймав Ванду, пам’ятаючи, що кожну мить, хоч ми й цілувались безліч разів, якась дрібниця може її злякати. (Так відчайдушно вона змагалася сама з собою). Під пахвою держала книжку, вже треба було вертатись, але ми затримались, милуючись білкою. О, вона вже ось-ось місяця досягне! Тоді Ванда, захоплена цим видовищем, раптом встала, в екстазі простягла руки вгору, немов пригадавши щось казково прекрасне, вимріяне:
— От би мені туди!
Книжка в чорній палітурці впала й розгорнулась на сторінці, закладеній стьожечкою. Темно-синя сукенка зачепилася за обламану гілку. Я нагнувся, і всі мої думки, оті страшенно поважні, просто аж державної ваги думки, розвіялися, поступившись місцем одному-єдиному жаданню. Але мене стримали несмілість і страх перед повторною компрометацією. Адже з тією веселою, зальотною, гарненькою… (ех, не хочу навіть згадувати її ім’я, щоб знову не завдати собі жалю!) я промучився до півночі.
Не так і давно це було. Власне, ми обоє мучилися, спраглі аж до болю. І дарма. Ніхто нас не навчив любитися.
А як же тепер?
Довго я сердився на Ванду. За що? Невже за її досвідченість? Мабуть, за те, що випередила мене. Бо раз, кажу, я вже спробував. З іншою. Недавно. Ще й досі пече сором. Не вийшло.
Потім у тривожних снах я чув безсоромні поклики зозулі і спокусливий спів солов’я, мені ввижалися теплі дівочі тіла, з яких сільські парубки зривали білизну.
Я не витримував, прокидавсь, увесь тремтячи, і подумки дякував долі, що через недосвідченість у чоловічих справах урятував своє серце, присвячене служінню високим ідеалам. І ось зараз саме така ситуація, якої я прагнув і якої боявся. Найкраще було б буркнути: «Відчепись, це просто так, ненароком. Дотумкала? Адью!»
Острах, що тугим клубком застряг у горлі, я сприймав як пересторогу від зради ідеалу. Мені хотілося, щоб це було так. Боже мій, як хотілося… Я не знав би цих мук, якби обійняв дівчину за шию, якби притуливсь до неї, цілком певний себе. Світ захитався б, як це не раз бувало потім. Світ? Егоцентричній молодості здається, що дерева застигли від подиву, а пташки у верховітті понахиляли голівки і вдивляються вниз…